Поцілунок зносить дах. Усі мої залізні бар’єри, усю холодну розважливість і принципи розриває в шматочки за одну секунду. Я відчуваю, як Марія відповідає — з такою ж відчайдушною, дикою жагою, як і шість років тому. Вона подається вперед, її пальці судомно вчіплюються в моє волосся, а гаряче, тремтяче тіло притискається до мого.
Усередині спалахує справжня пожежа. На мить здається, що немає ні минулого, ні зради, ні виснажливих років розлуки — є лише ця напівтемна кімната й наш божевільний, солодкий хаос, який глушить будь-який здоровий глузд.
Але в наступну секунду крізь туман пристрасті пробивається крижана, протверезна думка: що я роблю?
Вона знову робить це зі мною. Знову затуманює розум, змушує забути про все й піддатися спокусі, перетворюючи мою залізну витримку на пил.
Я раптово опам'ятовуюся. Наче обпікшись об розпечене залізо, я з силою відштовхую її від себе.
Марія спирається спиною об стіну, затамувавши подих, із заплямованими губами й розширеними, повними розпачу очима. Я важко, важко дихаю, а серце молотить у ребра мов божевільне. Усередині все закипає від пекучого презирства — і найгірше те, що це презирство спрямоване перш за все на самого себе. За власну слабкість. За те, що досі залежу від неї.
— Не маніпулюй мною, Маріє! — мій голос лунає хрипко, різко й отруйно, змушуючи її дрібно здригнутися. — Тілом ти мене більше не купиш!
Не чекаючи на її відповідь, боючись дати собі бодай ще одну секунду слабкості, я різко розвертаюся й вибігаю з кабінету.
Кроки важко лунають у порожньому, тихому будинку. Я збігаю сходами, зриваю з вішалки куртку й з силою зачиняю за собою парадні двері. Прохолодне осіннє повітря нічного подвір’я розтинає легені, але не дає бажаного полегшення.
Я сідаю у позашляховик, газую до упору й вилітаю за ворота маєтку. Автомобіль мчить темною трасою в ніч, розганяючи темряву потужними фарами, поки я марно намагаюся остудити гарячу голову й заглушити цей божевільний біль у грудях.
Марія
Шум дверей, що зачинилися з глухим гуркотом, лунає в моїй голові як вибух, що ховає під уламками останні надії.
Я лишаюся в порожньому, напівтемному кабінеті зовсім одна. Важкі, жорстокі слова Андрія досі висять у повітрі, розриваючи серце на криваві шматки. «Тілом ти мене більше не купиш...» Кожне слово — це гострий ніж, який він, не вагаючись, встромив у найглибшу рану.
Ноги більше не тримають. Очі застилає гаряча хвиля запізнілих, гірких сліз.
Я повільно сповзаю по твердій стіні на підлогу, судомно стискаючи халат на грудях і безсило опускаючи голову на коліна. Сльози застилають очі, а з горла вириваються глухі, придушені ридання. Я міцно затискаю рот долонею, щоб не розбудити Оленку, і просто плачу в повній темряві — від безсилля, від невимовного болю, від неминучості того кошмару, що невблаганно наближається з кожним наступним днем.
#167 в Любовні романи
#33 в Короткий любовний роман
#78 в Сучасний любовний роман
владний герой, від ненависті до кохання, протистояння характерів
Відредаговано: 19.11.2026