Моя колишня дружина

Глава 26. Марія

Увечері будинок занурюється в неприємну, липку тишу. Оленка вже давно заснула після насиченого дня у кінному клубі, а я стою посеред своєї кімнати, відчуваючи, як зсередини мене розриває на частини. Влад із його отруйними погрозами, які відраховують дні моєї волі, Андрій зі своїми різкими перепадами від палаючої ніжності до пронизливого холоду... Я більше не можу терпіти цієї емоційної катавасії. Вона випалює мене зсередини.

Нерви тріщать, як перетягнута струна. Розуміючи, що більше не витримаю жодної хвилини цього мовчазного катування, я рішуче виходжу в коридор і прямую до кабінету Андрія.

Натискаю на важку ручку й без стуку заходжу всередину.

Андрій сидит за масивним дубовим столом перед розкритим ноутбуком, але його погляд нерухомо спрямований у темне вікно . При моїй появі він лише повільно підводить голову. У напівтемряві кабінету, осяяній лише м'яким світлом настільної лампи, ми залишаємося наодинці.

— Маріє? Що сталося? — його голос лунає глухо й стомлено.

Мій удаваний захист рушиться в одну секунду. До очей підступають гарячі, пекучі сльози, і я більше не намагаюся їх приховувати. Вони солоними струмками котяться по моїх щоках, залишаючи вологі сліди.

— Я більше так не можу, Андрію... — вичавлюю я крізь глухі всхлипи, ступаючи кілька кроків до його столу. — Якщо ти так мене ненавидиш, дай мені спокійно жити! Навіщо ти караєш і себе, і мене?! Болить це все... Досить! Випусти мене з цього пекла! Залиш мені доньку й дай піти!

Андрій повільно підводиться з-за столу. Його постать у темряві кабінету здається величезною й погрозливою. Він мовчки обходить стіл і починає повільно, карбуючи кожен крок, наближатися до мене. Повітря між нами миттєво стає розпеченим до межі, заповнюючись невимовною, густою напругою.

Він підходить упритул. Від нього віє знайомим ароматом дорогого парфуму, тютюну й тієї самої дикої, приборканої сили, яка завжди змушувала моє серце зупинятися.

Його погляд розпеченими голками впивається в мої очі — у ньому більше немає холодної відстороненості. Там палає пекельна, небезпечна суміш незгасаючої пристрасті й глибокої, роздираючої люті.

— Навіщо я караю нас? — його голос падає до небезпечного, низького шепоту, від якого по моїй шкірі біжать сироти. — Ти думаєш, це я караю тебе, Маріє? Ти дійсно гадаєш, що я тебе ненавиджу?

Він робить ще пів кроку, практично торкаючись мого чола своїм, знищуючи між нами останній залишок дистанції.

— Я не ненавиджу тебе. Гірше, — його дихання, гаряче й урвисте, обпікає мої губи. — Я досі караюся тим, що, попри всю твою брехню й втечу, не можу викинути тебе зі своєї голови!

Перш ніж я встигаю бодай ковтнути повітря чи вимовити хоч слово, Андрій владно й різко хапає мене за потилицю, заплутуючись пальцями в моєму волоссі, й одним ривком штовхає назад, притискаючи моє тіло до твердої стіни кабінету.

І дарує мені поцілунок.

Це не ніжне торкання — це вибух, це справжнє божевілля. Шалений, пристрасний, але водночас повний невиплаканого болю, докорів і тривалого голоду, цей поцілунок накриває нас із головою, випалюючи залишки здорового глузду та розчиняючи весь світ довкола.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше