Замість того щоб їхати до офісу, я скасовую всі ранкові зустрічі й беру вихідний. Важке повітря в будинку стає просто задушливим, а виснажений, тіньовий вигляд Марії після вчорашнього скандалу лише підливає олії до вогню мого внутрішнього хаосу. Мені потрібно вирвати нас із цих чотирьох стін, а головне — подарувати доньці ковток радості й спокою.
Ми вирушаємо до приватного кінного клубу за містом.
День видається сонячним і теплим, як для середини осені. Оленка просто в захваті: вона заворожено розглядає величних коней, плескає в долоні й голосно щебече, поки інструктор дбайливо веде під вуздечку маленького граціозного поні.
Я стою біля дерев’яного загону, спираючись на огорожу, і мимоволі спостерігаю за Марією. Вона йде поруч із донькою, дбайливо підстраховуючи її збоку й не зводячи з неї закоханого погляду. Легкий осінній вітер розвіває її м’яке волосся, а на блідому обличчі вперше за довгі дні спалахує щира, сонячна усмішка. Вона сміється разом із Оленкою — і цей сміх лунає так близько, так знайомо й рідно, що в мене на мить перехоплює подих, а всередині все солодко стискається.
Усі мої захисні бар'єри, усю мою виплекану роками лють на мить змиває кришталево чистою хвилею минулого. Я забуваю про біль, про зраду, про роки виснажливої самотності. На секунду мені здається, що ми — звичайна, щаслива родина, у якої немає жодних таємниць і гірких докорів.
Ми підходимо ближче до стійла з білосніжним арабським скакуном. Оленка радісно простягає до нього шматочок яблука, а Марія робить крок назад, щоб звільнити місце інструктору.
Її нога раптово оступається на вологій, витоптаній траві біля огорожі.
— Маріє! — виривається в мене перш ніж я встигаю подумати.
Я миттєво скорочую відстань між нами й підхоплюю її за талію, не даючи впасти на землю. Марія тихо зойкає, судомно вчіплюючись пальцями в мої плечі.
Ми завмираємо.
Час навколо нас просто зупиняється, а звуки довколишнього світу розчиняються в гучному гулі власної крові. Я міцно тримаю її тендітне тіло, відчуваючи, як прискорено, як божевільно калатає її серце прямо під моєю долонею. Її подих — гарячий, переривчастий — торкається моєї шкіри, обпікаючи шию. Вона повільно підводить очі, і ми опиняємося обличчя до обличчя. Погляд у погляд. Губи за якийсь міліметр один від одного.
У її темних, розширених зіницях я бачу не страх чи провину, а ту саму бездонну, оголену ніжність і поклик, від якого моє власне серце починає шалено бити в ребра, пробиваючи залізний щит.
Спокуса піддатися цьому почуттю стає майже нестерпною. Я прагну лише одного — нахилитися ще на міліметр, зімкнути наші губи й розчинитися в ній, забувши про все на світі, про весь цей жорстокий світ поза нами. Моя рука на її талії стискається сильніше, притягуючи її ще ближче до себе.
«Боже, як же я кохаю її...» — пронизує думка, випалюючи все на своєму шляху.
Але в наступну секунду, мов крижаний душ, у свідомості спалахує жорстока, протверезна правда.
«Ні. Зупинись. Вона зрадила тебе. Вона втекла. Вона брехала шість років».
Ця думка б'є під дих із нищівною силою. Спогад про зраду миттєво спалює спалах ніжності, залишаючи після себе лише гірке попелище й льодяну порожнечу. Я отямлююся, наче від отруйного сну.
Я різко відпускаю її.
Марія ледь утримує рівновагу, роблячи крок назад і затамувавши подих. На її обличчі спалахує глибокий біль і сором. Я ж негайно розпрямляюся, ховаючи тремтячі руки в кишені куртки й знову заковуючи обличчя в непроникну залізну маску.
— Обережніше, — сухо й відсторонено мовлю я, не дивлячись їй у вічі. — Оленко, ходи сюди, покажи татові, як ти тримаєш поводи.
Зворотна дорога до маєтку минає в важкому, задушливому мовчанні. Оленка, втомившись від яскравих вражень, швидко засинає на задньому сидінні, а ми з Марією сидимо попереду, розділені крижаною прірвою, яку жоден із нас так і не наважується подолати.
#182 в Любовні романи
#36 в Короткий любовний роман
#87 в Сучасний любовний роман
владний герой, від ненависті до кохання, протистояння характерів
Відредаговано: 20.11.2026