Розділ 42 «Уламки довіри»

Його обличчя було спотворене такою люттю, що Браян мимоволі втиснувся спиною в комод. Мейсон схопив брата за відвороти жупана, з силою підняв його й знову вдарив — у вилицю, а потім ще раз, вкладаючи в кожен удар увесь той біль, відразу й приховану ненависть, що накопичувалася всі ці місяці.

— Ще раз... ще раз ти торкнешся її хоч пальцем, — зашипів Мейсон тремтячими губами, просто в закривавлене обличчя Браяна, і його голос був страшнішим за будь-який крик, — я заріжу тебе у твоїй же спальні. Чуєш мене, Браяне?! Я особисто випущу з тебе кишки!

Він труснув брата так, що той безпорадно застогнав, і з огидою кинув його на підлогу, мов брудну ганчірку.

Мейсон поволі опустив закривавлені кулаки. Його дихання виривалося з грудей хрипкими, уривчастими поривами. Браян на підлозі кректав, ковтаючи солону кров, і дичився на молодшого брата каламутним, нерозуміючим поглядом. У його хворій голові все остаточно переплуталося від міцних стусанів, задавненого алкоголізму та залишків медикаментозого дурману.

Але в міру того, як гострий біль трохи вщухав, а туман у свідомості розсіювався, до Браяна повільно підступала дика, отруйна здогадка. Він дивився на закривавлені суглоби Мейсона, на Омелію, яка застигла на лаві, і на той невимовний, оголений зв'язок, що висів між ними в повітрі.

Це був не просто спалах братової людяності. Між ними щось було.

Ця думка, мов розжарене залізо, пропекла свідомість Браяна й ледь не звела його з глузду. Оскаженіла лють закипіла в жилах — бажання власними руками задушити Мейсона й роздерти дружину-хвойду випалювало нутрощі. Та за цією люттю ховалося щось значно страшніше — пекучий, нищівний біль. Браян міг чекати підступу від будь-кого у світі, тільки не від нього. Мейсон був єдиною людиною, якій він беззастережно вірив і яку любив усе життя. Єдиним, чиє добре слово мало вагу після смерті батьків і Меган. І цей брат — його єдиний орієнтир і опора — зрадив. Він спав із його дружиною просто під носом, у його власному ж будинку. Це був не удар у спину — Мейсон наче з розмаху дав йому ляпаса за саму любов до нього, остаточно розтрощивши серце, що й так ледве трималося на уламках.

У цій гарячці, Браян смикнувся, намагаючись рвучко підвестися з підлоги, щоб накинутися на зрадника, але міцні братові удари по й без того зболеній голові зробили своє.

Кімната перед його очима круто завертілася, ноги стали мов з вати, а в скронях дико, з розмаху вдарив важкий дзвін. Струс мозку був надто сильним: Браян лише безпорадно застогнав і важко, мов підрубане дерево, знову гепнувся на холодну підлогу, втрачаючи притомність.

Побачивши, як брат нерухомо простягся на дошках, Мейсон заціпенів. Початковий спалах люті миттєво змінився крижаним страхом — страхом за життя брата, який, попри все, лишався його рідною кров'ю.

— Браяне! — хрипко гукнув Мейсон, падаючи поруч на коліна й торкаючись його липкої від поту й крові скроні.

Серце Браяна глухо й нерівно стукало, але він не реагував на струшування. Зрозумівши, що справа кепська, Мейсон підхопив безживне тіло брата під пахви й з зусиллям перетягнув його на широкий шкіряний диван біля вікна.

— Омеліє, принеси води й рушник! — гукнув він до дівчини, а сам уже хапав із вішака свій плащ. — Я поїду за лікарем. Приклади йому щось холодне до скроні й не чіпай його, поки я не повернуся!

Омелія, усе ще тремтячи від пережитих жаху й тривоги, кивнула. Мейсон кулею вискочив із дому, важко гримнувши дверима й залишивши її наодинці з непритомним чоловіком.