Розділ 42 "Грім в Раю"

Сара дивилася на Омелію з дикою, неймовірною вдячністю, ще не ймучи віри своєму щастю.

— Дякую вам, пані... Боже мій, дякую... — вона впала б на коліна, якби Омелія не підхопила її за лікті.

— Не треба. Йди зараз, поки чоловіки на далеких полях і ніхто тебе не бачить, — Омелія обережно вивела дівчину до старого перелазу в задній частині саду, за яким починалася польова дорога до міста. — Іди й не озирайся. Будь щаслива, Саро.

Дівчина міцно притиснула згорток до грудей, востаннє подивилася на панський дім, кивнула Омелії й швидким, майже невагомим кроком подалася геть по дорозі.

Омелія довго стояла біля перелазу, дивлячись, як постать Сари тане в осінньому тумані. Небезпеку було усунуто, суперницю випроваджено, а в її власних руках знову опинився повний контроль над Мейсоном.

Та головна проблема не була усунута, вона скоро повернеться з пасовиськ разом з її коханим Мейсоном.

Омелія була згодна краще ділити ліжко з жорстоким чоловіком, ніж ділити Мейсона з іншою жінкою.

Коли сонце почало хилитися до заходу, чоловіки повернулися.

Першим відсутність служниці помітив Браян. Він заходився гукати її, важко ступаючи з кімнати в кімнату, але у відповідь лунала лише тиша. Його сита, задоволена бесіда миттєво змінилася оскаженілою люттю.

— Де ця дівка?! — загримів він, вриваючись до вітальні й б'ючи кулаком по одвірку. — Куди вона поділася, я питаю?!

Омелія, яка спокійно сиділа за столом, лише повільно підвела очі. Її обличчя було непроникною маскою.

— Вона пішла, Браяне, — спокійно мовила молода жінка. — Утекла, точніше сказати. Вона боялася тебе, лякалася кожного шелесту й, мабуть, просто не витримала тутешнього життя.

— Утекла?! Негідниця! Клята злиденна тварюка! — Браян метався по кімнаті, плюючись від люті. Його позбавили здобичі, солодких фантазій про покірну наложницю. Він скинув зі столу глиняний глечик, який із брязкотом розлетівся на скалки. – Мабуть, ще й обікрала нас! Ти перевірила будинок, нічого не зникло? Якщо так, то треба одразу ж повідомити шерифові.

Мейсон застиг у дверях. Його обличчя, обвітрене після цілого дня на холодному полі, закам’яніло. Він не сказав жодного слова Браянові, але його погляд одразу знайшов Омелію. В очах Мейсона не було здивування — там палала холодна, гостра здогадливість. Він пронизав її поглядом наскрізь, і Омелія на секунду опустила очі, здригнувшись від цієї крижаної мовчанки. Мейсон усе зрозумів. Він збагнув, що це вона, керована дурними ревнощами, прогнала дівчину на вулицю.

Вечеря минула в задушливій, гнітючій тиші. Браян злісно бурчав, жлуктячи вино й лаючи на чому світ стоїть зниклу служницю. Омелія намагалася зловити погляд Мейсона, шукала бодай краплю звичної теплоти, але він поводився так, ніби її зовсім не існувало. Він був чужим, холодним і повністю відстороненим. Кожен його рух під час їжі був механічним, а мовчання важило більше за будь-які крики.

Коли вечеря закінчилася, Мейсон підвівся з-за столу, навіть не глянувши на Омелію. Він просто взяв свій важкий плащ, застебнув його на всі ґудзики й вийшов у нічну темряву, важко гримнувши дверима. Він пішов геть із дому — до шинку, до степу, куди завгодно, аби тільки не залишатися в цих стінах. Такого не траплялося ще ніколи. Це було покарання.