Розділ 38 «Солодкий дурман»

На порозі з’явилася Сара. Її худесеньке крихке тіло приховувала лише тонка тканина просторої короткуватої сорочки, а розплетене попелясте волосся спадаючи на плечі важкими хвилями окреслювало тонку шию і трохи виступаючі ключиці. Вона дрібно тремтіла, як лист на вітрі, але в бездонні її сірих очей більше не було загнаного жаху — лише запекла, холодна рішучість, тому що позаду, у непроглядній тіні коридору, причаївся Мейсон. Він був готовий переступити поріг у будь-яку секунду і захистити її. А вона вірила йому.

— Прийшла-таки... — вишкірився Браян, важко підводячись із крісла. Його хода була хиткою, а погляд — каламутним і гарячковим. — Зрозуміла, хто тут господар?

— Так, пане... — Сара опустила очі, змушуючи себе ступити крок углиб кімнати й зачинити за собою двері, залишивши лише ледь помітну шпарину. — Я прийшла зробити все, що ви накажете.

Дівчина підійшла до столу й повільно, тремтячими пальцями наповнила його кубок вином по самі вінця.

— Випийте, пане... Ви надто стомлені.

Браян жадібно схопив кубок. Хвороблива спрага й ламка роздирали його зсередини, тож він випив усе до останньої краплі, потім важко видихнув, витираючи губи тильним боком долоні, і схопив Сару за зап’ястя, притягуючи до себе.

— Оце по-нашому... — сичав він, але його голос раптом став в'язким, ніби сповільненим.

Зілля подіяло майже миттєво, змішуючись із його виснаженням та алкоголем. Обличчя Браяна попливло до низу, повіки стали важкими, мов із свинцю, а в голові зашумів дикий, глухий дзвін. Йому здавалося, що кімната похилилася, тіні на стінах закружляли в химерному танку, а дівчина перед ним перетворилася на гнучку, покірну тінь, яка сама падає в його обійми.

Він повалив її на низьку кушетку біля каміна. Руки Браяна гарячково й безпомічно блукали по тканині її сорочки, але тіло, отруєне дурманом і виснажене тижнями безсилля, зраджувало його щосекунди. Він метався над нею, важко й задихано сопучи, переконаний у власній пристрасті й силі, хоча насправді лише безпорадно валився з ніг від тупого п'яного чаду.

Сара лише заплющила очі, сховавши обличчя у подушку й затамувавши подих. Вона просто чекала, згадуючи слова Мейсона.

Минуло якихось п'ять хвилин, і Браян із важким, звіриним стогоном остаточно знесилився. Дурман переміг. Його голова важко впала на її плече, а з вуст вирвалося уривчасте, хрипке хропіння. Він поринув у дикий, гарячковий сон — глибокий і безпам’ятний.

Сара обережно, ледь дихаючи, вислизнула з-під його важкого тіла. Вона зняла свою сорочку і кинула її на стіл, розкидала диванні подушки, створюючи ілюзію бурхливої ночі, вкуталася у плед і тихо подалася до дверей.

У коридорі на неї чекав Мейсон. Він схопив дівчину за плечі, пильно вдивляючись у її обличчя:

— Ти ціла? Він... він не зробив тобі шкоди?

— Ні, пане... — прошепотіла Сара, і на її губах з'явилася перша, ледь помітна, полегшена посмішка. — Зілля спрацювало. Тепер він буде свято переконаний, що отримав усе, що хотів.

З глибини коридору вислизнула Омелія. Вона безвучно підбігла до них, міцно обійняла Сару, а потім звела очі на Мейсона.