Розділ 37 «Примарний тріумф»

— Розумію, пане... — дівчина гарячково кивнула, витираючи щоки. — Я мовчатиму, як могила. Аби тільки він не торкався мене...

Омелія стиснула руки Сари у своїх, дивлячись на Мейсона з німим запитанням. У її очах палахкотів відчайдушний розпач: як обдурити чоловіка, чиє тіло більше не під дією опіумів, а розум затьмарений ломкою і розчаруванням?

— Ми використаємо його ж власну параною проти нього, — прошепотів Мейсон, і в його голосі пробриніла холодна, розважлива нота. — Браян мусить переконатись, що він усе ще господар ситуації. Його зламана гордість не дозволить йому визнати, що він не здатен на вчинок справжнього чоловіка. Він шукає підтвердження своєї сили, але його тіло все ще слабке від алкоголю й ломки.

— Що ти пропонуєш? — Омелія подалася вперед, затамувавши подих.

— Саро, ти підеш до його кабінету, — сказав Мейсон, відчувши, як дівчина знову дрібно затремтіла від жаху. — Але ти не будеш опиратися, вдаси, що коришся. Ти наллєш йому міцного вина — я додам туди краплі Келлі, які я приховав на крайній випадок. Не для того, щоб він заснув мертвим сном, а щоб його голова остаточно втратила зв'язок із реальністю.

Мейсон стиснув суглоби на руках, продовжуючи свій задум:

— Коли вино подіє, ти просто підіграєш йому. Ти змусиш його повірити, що все відбулося так, як він того хотів. Він буде занадто п'яний, знесилений і гордий, щоб сумніватися у своїй «перемозі». А вранці він згадуватиме цей вечір крізь суцільний туман, щиро переконаний, що взяв своє.

— А якщо... якщо це не спрацює? Якщо він зрозуміє? — тремтячим голосом спитала Сара, з надією вдивляючись у його суворе обличчя.

— Я буду поруч, — твердо відказав Мейсон, і в його очах спалахнув небезпечний, темний вогник. — За дверима. У пітьмі коридору. Якщо він хоч пальцем зачепить тебе по-справжньому або підніме руку — я зайду. І тоді цієї гри більше не буде.

Омелія подивувалася тому, як природно й беззастережно Мейсон брав на себе роль захисника цієї дівчини.

Сара важко видихнула, витерла останні сльози й повільно підвелася з підлоги. Вона більше не виглядала загнаним звірятком. Зараз у неї з'явилася спільна мета з цими двома — мета вижити в цьому похмурому домі.

— Я зроблю все, як ви кажете, пане, — мовила дівчина, випрямляючи спину. — Я відпрацюю свій хліб.

Настала ніч. Дім занурився у задушливу, тривожну пітьму, що обіцяла або порятунок, або остаточне падіння...

Ніч насувалася на маєток, мов важка, грозова хмара. Старий годинник у вітальні розмірено відбивав секунди, і кожен цей удар відзивався в скронях трьох змовників глухим, болісним перестуком.

Браян чекав у своєму кабінеті. Він сидів у глибокому шкіряному кріслі біля згасаючого каміна, де ледь тліло останнє червоне вугілля, і нервово барабанячи пальцями по підлокітнику, вдивлявся у темні кутки кімнати. Поруч на столі стояла важка кришталева карафа з міцним вином — тим самим, куди Мейсон нишком додав останні краплі залишеної Келлі настоянки. Це була отруйна суміш: вона не валила з ніг одразу, але туманила розум, викликала важкі галюцинації та наганяла ілюзію солодкої знемоги.