Розділ 36 «Спільний секрет»

Мейсон повільно присів біля дівчат на підлогу. Його обличчя було суворим, а погляд — важким і зібраним.

— Заткнися! — просичав Браян, стиснувши її горло, аж дівчина захлинулася повітрям. — Якщо писнеш хоч слово Омелії чи Мейсону — я викину тебе за поріг без цента в кишені! А перед цим скажу міським вартовим, що ти вкрала в мене срібні ложки. Зрозуміла мене, дівко?

Сара лишень розчавлено похитала головою, ковтаючи сльози. Браян задоволено посміхнувся, випустив її шию й, важко ступаючи, поплентався з кухні.

Омелія, яка поверталася коридором по глечик із водою, бачила, як Браян виходив із кухні з брудною посмішкою на губах. Вона одразу відчула недобре. Забігши на кухню, дівчина побачила Сару, яка сповзла по стіні на холодну підлогу й судомно здригалася від беззвучних сліз, затуливши обличчя руками.

— Саро! Боже мій, що він зробив? Він тебе вдарив?— Омелія впала перед нею на коліна, обіймаючи тремтячі плечі дівчини.

— Ні, пані... він... він сказав мені прийти до нього вночі... — задихаючись від плачу, випотрошено виповіла дівчина. — Але я не зможу, пані! Думала, що зможу, але ні! Краще в річку... я більше цього не витримаю!

У цю мить на кухню безшумно зайшов Мейсон. Побачивши цю картину, він замерз на порозі, його обличчя темніло на очах, а кулаки стиснулися так, що побілішали суглоби.

Омелія звела очі на Мейсона. У її погляді змішалися розпач і дика, отруйна безпорадність. Вони обоє розуміли: це той самий момент. Браян вимагав того, задля чого Мейсон і шукав дівчину. Але бачити перед собою цю нещасну, залякану дитину й віддати її на поталу скаженому братові було понад їхні сили.

— Ми щось вигадаємо, — гарячково зашепотіла Омелія, гладячи Сару по волоссю. — Чуєш мене? Ти нікуди не підеш. Ми тебе не віддамо.

— Але як? — Мейсон ступив крок уперед, його голос зривався від надлюдського самоволодіння. — Якщо вона не з'явиться, він припхається до тебе. Або рознесе дім на тріски. Йому потрібен цап-відбувайло, відчуття власної переваги й повної влади.

Сара раптом витерла сльози мокрим рукавом і, подивившись на Омелію та Мейсона, тихо, уривчасто мовила:

— Пане... пані... Я все бачила. Я знаю, що ви... що ви любите одне одного. Я чула, як пані ходить до вашої кімнати ночами... Я нікому не скажу! Присягаюся пам'яттю матері! Але благаю... врятуйте мене від нього...

Ці слова впали в тишу кухні, мов важкі камені. Мейсон із Омелією перезирнулися — їхня головна таємниця була розкрита. Але в очах Сари не було засудження чи шантажу. Там благала про захист така ж зламана душа.

У повітрі кухні повисла дзвінка, майже кришталева тиша. Таємниця, яку Мейсон та Омелія так ретельно ховали під покровом темряви та затамованого подиху, тепер лежала між ними й цією дівчиною.

Але замість страху чи загрози викриття вони відчули дивне, майже божевільне полегшення. Сара здивувала своєю відданістю: вона не збиралася їх шантажувати, вона шукала в них єдиного порятунку від оскаженілого господаря.

— Послухай мене уважно, Саро, — тихо мовив він, зазираючи їй просто в очі. — Те, що ти бачила й чула, має залишитися з тобою до скону. Якщо Браян бодай запідозрить... нам всім буде непереливки. Ти це розумієш?