Розділ 2 «Чоловікова зрада і поцілунок Тіні»

      Браян вийшов зі спальні ще більш розлюченим, ніж увійшов. Він хотів було піти до стайні, аби хоч якось випустити пару, та Мері перестріла його просто в дверях. Вона все зрозуміла з першого ж погляду на його роздратоване обличчя.

— Що це ви, господарю, такий сердитий? — солодкаво, з хижою усмішкою мовила служниця. — Чи то молода дружина не задовольняє пана?

Вона звивалася навколо господаря, немов змія: зазивно терлася пишними грудьми об його груди, навмисно повільно проводила рукою по його ногах, зачіпаючи внутрішній бік стегна. Браян спочатку важко дихав від гніву, та від цих звичних, безсоромних рухів помалу почав відгукуватися на пестощі.

— Змініть гнів на милість, хазяїне... — гаряче шепотіла Мері, впиваючись пальцями в його плечі й дивлячись знизу вгору. — Пожалійте бідолашну, вироблену працею жіночку, приголубте...

Браян грубо вишкірився. Ця жінка знала всі його найбрудніші закутки, знала, як роздмухати в ньому полум'я, коли молода дружина залишила лише розчарування.

— О так! Саме цього мені треба! — проричав чоловік, вхопивши Мері за волосся. Він із силою притягнув її голову до себе й впився в її повні губи.

Служниця пожадливо обплела руками міцний тулуб свого господаря, вчепившись пальцями в сукно сюртука. Вона мов ліана дерлася по ньому, тримаючи в обіймах.

Браян, ледве стримуючи бажання, схопив жінку в оберемок і поволік на кухню.

Там, не витрачаючи часу, він грубо розвернув її до себе спиною, із силою притис до масивного дерев'яного столу і, задерши спідниці, опанував жінкою прямо серед кухонного начиння.

А Мері... Мері, яка віддавалася йому з п'ятнадцяти років і терпіла безправний статус вічної служниці-коханки, звивалася в його обіймах з дикою, нестримною жагою. Вона жадібно впивалася пальцями в його руки й стегна, притягуючи до себе, ловила кожен його владний рух із божевільною, рабською насолодою й нестримно стогнала, здригаючись від кожного пориву.

Мері ненавиділа його за нову молоду дружину, але водночас сліпо кохала й прагнула довести, що лише вона здатна дати йому те тваринне задоволення, якого він жадав.

Вона отримувала те, чого прагнула — доказ того, що нова молода дружина в ліжку виявилася безкорисною колодою, а справжня, безумна пристрасть господаря належить тільки їй. Браян лише хижо й зневажливо посміхався, відчуваючи свою абсолютну, безкарну владу над обома жінками в цьому будинку.

Закінчивши, чоловік грубо відштовхнув Мері від себе, міцно ляснувши по сідниці, мов кобилу.

— Молодець!

Служниця задихано зареготала. Вона опустила спідниці й розвернулася обличчям до свого господаря.

— Що, правда? Ти задоволений?

— Я тобою завжди задоволений, — байдуже відповів чоловік і хиткою ходою пішов з кухні.

Частина 2

Виглушивши за вечерею добру пінту віскі прямо з пляшки й задовольнивши свої тваринні апетити тепер він голосно хропів на своєму боці ліжка. Від нього тхнуло перегаром, потом і тютюном. Його гучне, переривчасте хропіння лунало на всю спальню, заглушаючи навіть цвіркунів за вікном.

Омелія лежала на самісінькому краю ліжка, згорнувшись клубочком і підібгавши коліна до грудей. Вона старалася не ворушитися, аби випадково не розбудити чоловіка. Сльози давно висохли, а душевний біль витіснився холодною рішучістю. Перші шок і переляк відступили. Дівчина швидко оговтувалася після жахливої шлюбної ночі та наступного дня, до яких виявилася геть не готовою.

Якщо доля кинула її в це пекло й уникнути цього неможливо, Омелія була готова на все, аби зробити його бодай трохи стерпним. Там, де зможе, вона відвоює своє місце в цьому домі — крок за кроком, сантиметр за сантиметром.

Вона довго міркувала, втупившись у темряву широко розплющеними очима, але заснути не могла.

Раптом тихий, заледве чутний скрип підлоги біля дверей змусив її серце завмерти.

З нічної темряви коридору рівно й безшумно, мов привид, до кімнати ковзнула висока тінь.

Вона зупинилася біля ліжка.

Від жаху перед надприродним серце Омелії ладне було вистрибнути з грудей, а голос кудись зник. Дівчина спромоглася лише розтулити рота й беззвучно видихнути. Тінь тихо й нерухомо стояла над нею, а потім нахилилася й м'яко торкнулася губ Омелії поцілунком. Він був легким, мов подих теплого вітру, й лагідним, наче дотик крила метелика.

Омелія поворухнулася, і тінь так само беззвучно зникла в темряві, залишивши по собі лише солодкий, трепетний спогад.

Дівчина заціпеніла, боячись навіть дихати. На її губах усе ще тріпотів слід цього незрозумілого дотику — світлого дива серед байдужості, болю й огиди, якими була оточена Омелія. Вона плуталася у власних думках, не розуміючи: це був привид із нічних марень чи чийсь цілком реальний, але прихований порив? Може, це саме божевілля прийшло до неї, аби врятувати від розпуки?

Притуливши пальці до вуст, Омелія вперше за цей довгий день відчула не страх, а дивну, трепетну надію — і з цим відчуттям сон урешті-решт зморив її.

(Любі читачі! Якщо вам сподобався початок історії й ви хочете читати далі, маю для вас маленьку пораду — зареєструйтеся на Букнеті!

Це відкриє для вас багато приємних можливостей: від промокодів та знижок до сповіщень про вихід нових розділів. А додавання книги до власної бібліотеки допоможе щоразу повертатися саме на те місце, де ви зупинилися, що заощадить ваш час та нерви.

І не забудьте підтримати автора сердечком! Ваша підтримка — найкраща мотивація для мене. Коментуйте те, що читаєте — це допоможе зробити книгу цікавішою саме для вас! Щиро дякую!)