Розділ 1 "Золота клітка: дороги назад немає"

Частина 1

Екіпаж важко погойдувався на вибоїнах старої ґрунтової дороги. Омелія сиділа біля запиленого вікна, міцно стиснувши в руках невелику, вишиту бісером сумочку з дівочими дрібничками. За склом проносилися безкраї пейзажі: зелені пагорби, дикі чагарники, що перемежовувалися величезними пасовищами. Круторогі корови з телятами мирно скубли траву, збившись навколо поодиноких дерев. Деякі тварини ліниво валялися в їхній тіні, ховаючись від палючого серпневого сонця. Попереду, на  узвишші, нарешті забовваніли обриси великого двоповерхового будинку з темного каменю. Це був маєток Гогганів. Її новий дім.

Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись втихомирити прискорене серцебиття, що калатало десь у самому горлі. Шлюб за розрахунком... Вона знала, на що йшла. Порятунок батьків від злиднів, викуп боргових розписок і збереження рідного гнізда — це була ціна, яку донька добровільно погодилася сплатити за свою родину.

Вона запала в око цьому багатію через витончену красу... Він купив Омелію, мов забавку.

Але батько переконував її, та й сам у це вірив, що Браян Гогган — поважний і добропорядний чоловік, який забезпечить їй щасливе, гідне життя. Проте зараз, дивлячись на цей непривітний, суворий дім, Омелія відчула, як по спині пробіг крижаний холодок. Від цього місця не віяло затишком. Будинок гнітив. Він ніби споглядав на всіх звисока своїм важким, похмурим поглядом.

Коли карета нарешті зупинилася біля високого ганку, дверцята з рипінням відчинилися. Перед Омелією з'явився незнайомець — високий, плечистий, із загартованим сонцем і вітрами обличчям.

Чоловік підвів голову, поглянувши на неї з-під широкополого капелюха знизу вгору. Яскрава, майже дика блакить його очей на засмаглому обличчі на секунду аж засліпила Омелію, мов відблиск на воді, здавшись чимось неймовірним. Проте, оговтавшись від першого враження, вона розгледіла, що цей погляд був важким, напруженим і непроникним.

Дівчина здогадалася: це Мейсон, молодший брат Браяна, про якого вона чула лише мимохідь. На ньому був простий, але міцний одяг, а в кожному русі відчувалася людина, що звикла до важкої фізичної праці.

Він не промовив жодного слова вітання, не розсипався в компліментах. Чоловік лише мовчки простягнув їй широку, огрубілу долоню, допомагаючи ступити на землю. Він міцно стиснув її руку, ніби й не помічаючи, що робить боляче. Омелія на мить затримала подих і знову зустрілася з ним поглядом упритул. Мейсон нахмурився й одразу відвів очі, розвертаючись до карети, щоб забрати її важкі скрині.

У цю ж мить на прекрасному чорному скакуні під’їхав Браян. Він хвацько зістрибнув з коня, одним кроком підскочив до молодої дружини й владно схопив її за талію, демонструючи свої права.

— Ну що, роздивляєшся свій новий замок? — вишкірився він, обдавши її гірким тютюновим перегаром. — Пануй! Тепер ти тут господарка. Усе буде у твоїх руках. — Чоловік кинув погляд на величезне, викладене камінням подвір’я з кількома господарськими будівлями. — Звісно, роботи багато... Але нічого, ти звикнеш. Ходімо всередину, дорогенька, познайомлю з твоєю помічницею.

У вітальні панувала задушлива напівтемрява. Важкі, винного кольору оксамитові штори майже не пропускали світла. Повітря було просякнуте запахами старого будинку, меблів з дорогої деревини й тютюнового диму. Замість численної челяді, як зазвичай буває у багатих маєтках, у кімнаті стояла лише одна жінка. Це була молода, доволі гарна, висока і статна особа — Мері, служниця й обіцяна помічниця Омелії. Жінка зустріла нову місіс Гогган отруйним, зневажливим поглядом.

— Вечеря на столі, пане Браяне, — Мері присіла у невмілому кніксені, і її пишні груди колихнулися у відкритому декольте простої ситцевої сукні. Вона кинула сухий, без жодного натяку на повагу погляд на Омелію.

— Чудово! — Браян легко підштовхнув юну дружину в спину до їдальні. — Ходімо, дорогенька. Святкові страви вистигають.

Вечеря минула в гнітючій, натягнутій тиші, яка переривалася лише брязкотом виделок. Браян їв жадібно, наче поспішав кудись, а вино пив, як воду. З кожним перекинутим келихом його погляди на молоду дружину ставали дедалі липкішими, маслянистими й вимогливішими. Вона сиділа на краєчку стільця, ледь торкаючись запеченого м'яса, й відчувала, як страх лещатами стискає її горло.

Мейсон зайшов пізніше. Він сів на протилежному кінці довгого дубового столу, наклав собі їжі й їв мовчки, майже не піднімаючи голови. Ніхто навіть і не намагався вести світську розмову за вечерею. Проте Омелія декілька разів ловила на собі важкий, проникливий погляд діверя. Він дивився на неї з якоюсь дивною, похмурою таємницею.

«Здається, він ненавидить мене», — подумалося Омелії, і вона знову втупилася у свою тарілку.

— Ну що ж, — промовив Браян, гучно відсуваючи стілець. Він підвівся, важко спираючись на стіл, і підійшов до Омелії. Його пальці боляче впилися в її плече, змушуючи підвестися. — Досить сидіти, дорогенька. Ходімо. Тепер у нас за планом шлюбна ніч. — Чоловік сп’яніло гиготнув і з силою підняв зі стільця дівчину за передпліччя.

Омелію обпекло жахом від його слів і жорстокого тону. Вона безпорадно зиркнула в бік Мейсона, шукаючи бодай найменшої підтримки, але той сидів з непроникливим виглядом. Він мовчки доїдав вечерю не піднімаючи очей.

Частина 2

Спальня зустріла Омелію важкою напівтемрявою і тим самим, всюдисущим гірким запахом тютюну, крізь який пробивався ледь вловимий аромат сухої лаванди.

Дівчина повільно переступила поріг і озирнулася. Ця кімната дивовижно відрізнялася від решти грубого, масивного будинку. Меблі тут не тиснули своєю важкістю: ліжко з високим узголів’ям прикрашало витончене дерев'яне різьблення, біля вікна стояв делікатний туалетний столик на вигнутих ніжках, а на ньому виблискували в сутінках вишукані кришталеві підсвічники та порцелянова скринька. У кожній лінії відчувався ніжний, витончений жіночий смак — сліди чиєїсь дбайливої руки, яка колись намагалася створити тут затишок. Але зараз усе це здавалося чужим і якимсь застиглим.