"Золота клітка: дороги назад немає"

Розділ 1

Кремезний чоловік років сорока легко переступив поріг, ніби дружина, яку він ніс на руках, нічого не важила. Він поставив розгублену молоду на підлогу й затримав у міцних, владних обіймах. Потім пальцем за підборіддя підняв її обличчя і пильно, немов пронизуючи наскрізь, подивився у вічі.

Омелія завмерла, наче кролик перед удавом. Пройшов навіть нервовий тремор, який не відпускав її з самого ранку. Дівчина повільно підняла свої довгі густі вії і поглянула синіми, мов глибока вода, очима на чоловіка в надії, що в його погляді знайде якщо не любов, то хоча б ніжність чи тепло, з яким завжди дивився на неї батько. Та в тих очах був лише господарський захват і впевненість чоловіка, який приніс у свій дім красиву річ, коштовну забавку.

Повіки Омелії здригнулися від сліз, що почали навертатися. Вона швидко відвела погляд і з тихим розпачем зітхнула. Дівчина чудово розуміла, що кохання між ними немає. Вони навіть не були знайомі. Батьки віддали її йому в руки у церкві перед вівтарем, благословили і помахали хусточками на прощання.

Його гарячий подих обпік ніжну шкіру на скроні дівчини, а в ніс вдарив гіркий запах колоніального тютюну і різкий аромат одеколону, яким він рясно облився з нагоди одруження.

«Вона дуже гарна, таку жінку не соромно показати в місті, — думав чоловік, розглядаючи точене обличчя та бездоганну шкіру дівчини. — Така свіженька і соковита, мов стиглий персик. Так би й вгризся зараз у неї». — Чоловік безцеремонно обмацував її декольте очима.

Дівчина інстинктивно спробувала прикрити груди руками. Чоловік лише криво на це усміхнувся.

«Цнотлива... Батьки присягалися, що ця кобилка ще незаймана. Вони так хотіли, аби я взяв її за дружину, що ладні були віддати за посаг усе, що мали, до останнього цента. І віддали. Смішні, бідні копійки... Я обібрав їх як липку. Міг би й не брати, але їхній відчай зробив той дріб'язок солодким.

Та на ранчо однієї краси замало. Тут потрібні робочі руки, а не тендітна лялька, якою вони її виростили. Що ж, їй доведеться швидко звикнути».

Браян Гогган був заможним чоловіком, і його двоповерховий маєток вважався найбагатшим у всій окрузі: добротні меблі з темного дерева, важкі оксамитові штори, килими на підлозі та просторі кімнати. Проте за цим багатством ховалася сувора скупість. Єдина служниця Мері явно не вправлялася з великим будинком, але Браян і не думав наймати їй помічницю. Навіщо витрачати зайві долари, якщо тепер у нього є власна, «дармова» дружина?

— Оце тепер твій новий дім, Омеліє, — сухо мовив він, вказавши рукою на кімнати. — Сподіваюся, ти швидко наведеш тут лад... разом із Мері. — Браян кинув на служницю двозначний погляд.

Омелія лише мовчки кивнула, притискаючи до грудей холодні тремтячі руки. Серце завмирало від гіркого усвідомлення: батьки, бажаючи їй безтурботного майбутнього, самі віддали її у рабство в цю красиву золоту клітку.

Важкі кроки позаду змусили дівчину здригнутися і відступити. Мейсон, молодший брат Браяна, зайшов у будинок слідом за ними, несучи важкі дорожні скрині.

Він був присутній на їхньому вінчанні в міській церкві. Омелія помітила його ще біля вівтаря — Мейсон не зводив із неї палаючого погляду.

«Він ненавидить мене? — подумала тоді дівчина. — Чому він так дивиться на мене?»

Мейсон поставив скрині на долівку й повільно випростався. Вогняний погляд його очей знову знайшов зблідніле обличчя Омелії.

Вона стояла розгублена біля порога, ніби ще не вирішила: залишитися чи піти. Ох, якби тільки вона могла, то просто зараз вискочила б із цього гнітючого будинку і побігла світ за очі. Дівчина поглянула на чоловікового брата, і їхні погляди зустрілися.

Повітря у вітальні вмить стало гарячим і важким — аж відчувалося, як воно іскрить, ніби перед пекучою степовою грозою.

— Мері, підготуй спальню, — байдуже розпорядився Браян служниці, що присіла у невмілому кніксені, і скинув капелюха на стіл. — А ти, Мейсоне, іди перевір запряг, та сідаймо за святкову вечерю.

Але Мейсон навіть не поворухнувся. Його кадик важко ходив угору й вниз. Він дивився на Омелію, не помічаючи нічого навколо. Дівчина теж не відривала очей від нього.

«Він не вартий такої жінки! — думав молодий чоловік. — Мій брат — грубий, неотесаний мужлан. Я боюся навіть уявити, що він зробить з цим небесним створінням... Вона така тендітна... Її шкіра ніби порцелянова...»

— Мейсоне! Ти чуєш мене?! Чи ти на козлах перегрівся? — гримнув на нього старший брат.

Молодий чоловік, зціпивши зуби, мовчки вийшов з дому.

Омелія злякано подивилася на чоловіка.

— Не зважай на нього, люба, він завжди такий був, ніби не від цього світу... — низько прогудів Браян, проводячи важким поглядом молодшого брата.

Святкова вечеря, що мала б здаватися урочистою, перетворилася на виснажливе катування для Мейсона та Омелії.

Браян сидів на чолі столу, важко спираючись ліктями на відполіроване дерево, вкрите білосніжною скатертиною. Засмаглий, темноволосий, він, ніби міфічний бог Вулкан, панував у цьому просторі, випромінюючи могутню первісну енергетику. Риси господаря були правильними, красивими, та жорсткість, що закарбувалася на цьому обличчі у владну маску, робила його відштовхуючим. Це була людина, яка звикла підкоряти собі. Він їв жадібно, а вино хлебтав як воду, поглядаючи на юну дружину з хижим посміхом.

Омелія сиділа навпроти, майже не торкаючись їжі. На тлі масивних меблів вона здавалася тендітною, порцеляновою статуеткою, яку випадково поставили не в те місце. Її іскристе світле волосся, викладене у складну зачіску, напівпрозора шкіра, витончена лебедина шия та тонкі риси обличчя заворожували Браяна, ніби метелика, що потрапив у світло ліхтаря, а тугі округлості її юного тіла викликали в ньому звірячу, нестримну хіть. Омелія прочитала це в його очах, і до горла підступив важкий ковток наростаючого жаху.