Глава 16

Повернемося до подій, що відбувалися біля замку Даніеля Полум'яного.

Князь пішов до того місця, де залишив свою maalum. Він хотів розділити з нею радість перемоги, розповісти про те, що все обійшлося малими жертвами, що її батько живий. Але, опинившись на оглядовій стіні, Даніель ніде не міг знайти Меланіку поглядом. Тоді, опитавши кількох руарів, Князь дізнався, що дівчина добровільно пішла з Головнокомандуючим. Ця новина вивела його з себе, змусивши трансформуватися в бойову форму.

- Привести Анріеля. Негайно, - наказав Князь Натану, який з'явився з порталу. Даніель важко дихав і скреготав від злості виросшими іклами. Ніколи його піддані не бачили Князя таким і це змусило їх злякано замовкнути та не нагадувати про мету їхнього приходу сюди.

Навколо все затихло, ніби вимерло, доки не відкрилась воронка порталу, з якої вийшов Анріель.

- Я Вас слухаю, Князю. Ви вже винесли мені вирок? - шанобливо запитав Анріель, не підводячи на Князя очей.

- Це я тебе слухаю, - прошипів Даніель, ще більше роздуваючись від злості. - Де моя дружина? - нерозбірливо прогарчав Князь, наближаючись до Анріелю.

- Я... не знаю, - відповів Головнокомандуючий, нижче схиливши голову. Він розумів, що після всіх його помилок, йому не вижити.

- Не знаєш? - загарчав Даніель, схопивши Анріеля за шию. - Ти, навіть, не уявляєш, як я себе стримую, щоб не вбити тебе! - сильніше стиснув.

- Стійте! - з відкілясь з'явилась Елірія. - Заспокойтесь, я прошу вас! З Меланікою поки що все в порядку. Анріель в цьому не винен, - скоромовкою промовила дівчина, чіпляючись за руки Князя, так як руар в його руках почав синіти і задихатися, а вона цього не хотіла.

- Де вона? - прикривши очі і трохи заспокоївшись, запитав Даніель.

- Відпустіть його спочатку і давайте поговоримо, - благально попросила Елірія, побачивши, що у Анріеля вже закочуються очі.

Князь подивився на муки свого колишнього друга і, глибоко зітхнувши, зміг трансформуватися в людську форму, попередньо відпустивши Анріеля. Руар впав на підлогу і став повільно хапати ротом повітря, намагаючись не показати, що його легені розриваються від болю.

- Твоя правда, Елірія, - відкриваючи портал в свій кабінет, сказав Князь. - Ходімо. Анріель, ти теж, - запрошуючим жестом покликав Даніель.

Елірія допомогла Анріелю піднятися і вони рука об руку попрямували до світившогося порталу. В кабінеті всі сіли ближче до масивного темного столу.

- Отже, Елірія, ти знаєш, де Мел? - повністю заспокоївшись і зібравшись, запитав Даніель.

- Ні, - коротко відповіла Елірія.

- Тоді звідки тобі відомо, що з нею все в порядку? - починаючи знову злиться, перепитав Даніель.

- Ви забули про наш зв'язок? Якщо з нею щось трапиться погане, то це вплине і на мене. Та й з Вами ж все в порядку, - відповіла Елірія.

"Можливо, ти права, дівчинко, але це не зменшує мого занепокоєння", - подумав Даніель. - А що скажеш ти, Анріелю? - після хвилини мовчання, запитав Князь.

Весь цей час Анріель мовчав, не наважуючись підняти на Даніеля очі. Він відчував свою провину за те, що Меланіка пропала. Адже, якби руар не погодився з нею, maalum Князя, можливо, була б зараз тут, в безпеці.

- Меланіка пропала з поля мого зору ще в середині бою. Я не знаю, куди вона поділася, але впевнено можу сказати, що хтось стоїть за цим. Думаю, що її викрали, - відповів Анріель набравшись духу і подивившись Князю прямо в очі.

- Ти хочеш сказати, що вона була з тобою? - запитав Даніель, стиснувши пальці в кулак.

- Так, - відповів Анріель, відчуваючи провину.

- Як вона могла опинитися на полі бою, якщо я заборонив їй йти туди? Чому ти взяв її з собою? - запитав Даніель, оголюючи ікла, що з'явилися від часткової трансформації.

- Ваша maalum переконала мене в таку необхідність, - відповів Анріель.

- І ти не зміг їй відмовити? Вона ж просто слабка жінка! - прошипів Даніель.

- Ви не праві, - почала Елірія виправдовувати вчинок Анріеля. - Вона не просто жінка. У неї є дар передбачення і Мел побачила до чого все призведе. Вона не могла залишити все так як є, інакше б загинули набагато більше руарів, можливо, і ви, - закінчила палко говорити Елінор.

- Ти так впевнена в цьому чи намагаєшся відгородити Анріеля? - запитав Даніель, не в змозі повірити в таку правду. Адже, в такому випадку, винен у всьому тільки він один, коли не захотів вислухати Мел, і просто заборонив їй куди-небудь йти з оглядового стіни.

- Я впевнена. Наш зв'язок досить міцний і я вже можу розрізнити, що Мел відчуває на великій відстані, - відповіла Елірія.

- Що ж вона відчувала тоді? - запитав Даніель.

- Безвихідь. Передчуття смерті кого-небудь з близьких людей. Неможливість з усім впоратися самотужки. Біль від втрати. Її переповнювали емоції від відчаю до злості, які швидко змінювали одна одну, - відповіла Елірія, занурюючись у спогади. - Я відчувала те ж саме, тому, як тільки змогла, перемістилася до неї, щоб допомогти. І встигла до того моменту, як її намагалася відволікти від заклинання якась дівчина. Я раніше її бачила. Вона у вас прислуговувала, - продовжила згадувати подробиці тих подій.

- Ще зрадники в замку? Чи це хтось з обслуги, яку я недавно звільнив? - запитав Даніель.

- Думаю, що вона все ще працює в замку. Я її десь бачила не так давно, - відповіла Елірія, задумавшись.

- Ти зможеш її впізнати, якщо побачиш? - уточнив Даніель.

- Думаю, що зможу, - відповіла Елірія.

- Добре. Продовжуй. Що було далі? - запитав Даніель.

- Далі я допомогла Мел впоратися з заклинанням, яке прислуга кинула в неї, - продовжила Елірія, не маючи наміру уточнювати, що заклинання було смертельним, і вона не просто допомогла, а врятувала Меланіку. - Так як після цього та дівчина пропала, я кинулась на допомогу Анріелю. Після цього Мел більше не бачила, - закінчила свою розповідь Елірія.

- Саме так все і було. Без допомоги Елірії я б не впорався з заклинанням і наслідки були б жахливі, - підтвердив Анріель і з ніжністю глянув на поруч сидичу дівчину.