Глава 2

Я різко встала з ліжка, збираючись бігти. Серце швидко стукало, в голові шуміло. Секунду назад та тварюка хотіла мене вбити, а зараз я лежу в спокійній обстановці, в своїй кімнаті. А головне: я пам'ятаю, що у мене боліла рука, але на даний момент з нею все було в порядку, ніяких слідів і болю.

"Що за чортівня, як таке можливо?" - думала я, оглядаючи свою руку на наявність пошкоджень.

На годиннику висвітилось 7:30. На вулиці була чудова погода, світило ясне сонечко і пташки співали ранкові пісні. Це мене трохи заспокоїло.

Почулось, як повернулась ручка дверей в мою кімнату. Спочатку я злякалась і відскочила подалі. Хоча навряд чи це б допомогло, якби це була та тварюка. Брр.

Але це була лише мама.

- З днем ​​народження, донечко! Збирайся в університет, мила, а то запізнишся, - ласкаво промовила мама. А на мене, як відро холодної води вилили.

- Що? Але мамо ... мій день народження був вчора, - обережно заперечила. Я прекрасно пам'ятала ту жахливу тварюку і ті чорні очниці, які дивилися на мене з дзеркала.

Мама на секунду насупилась, а потім все з тієї ж милою посмішкою засміялась:

- Про що ти, доню! Ти забула, коли твій день народження? Або може тобі щось наснилось?

Але мене все одно не покидало відчуття тривоги, я не могла їй просто повірити в цей раз, після всього, що сталось. Моя інтуїція просто волала: "Біжи! Рятуйся! Доки можеш ..."

Уважно придивившись в рідні риси обличчя мами, я помітила, що вона змінилась. З'явилась втома і приреченість в погляді. Також додались зморшки на колись ідеальному і не старіючому обличчі.

- Так, мамочко. Ти права, мені просто наснився поганий сон, - прикинулася, що повірила. Але я відчувала, що це не правда. Все було занадто реалістично для сну.  - "Мені потрібно скоріше бігти до університету, щоб побачити своїх подруг і поговорити з ними. І мама сьогодні виглядала дивно і дуже втомленою. Я ніколи її такою не бачила. Щось явно було не так".

Так що я швидко зібралась і вискочила на вулицю. Коли підійшла до зупинки, мій автобус поїхав.

"Як вчора", - подумала я.

Я підняла голову, щоб подивитись на небо. Погода псувалась, почали збиратись чорні хмари.

"Як вчора ..." - знову подумала. - «Ні, це просто збіг", - намагалася заспокоїтися.

Коли я вбігла в аудиторії, то Оля відразу обняла мене і привітала з днем ​​народження:

- Ланка! З Днем народження! Кохання тобі безмежного! І хлопців посимпатичніше! - сміялась подруга.

А я не могла повірити в почуте. Руки заклякли, а тривога посилилась.

- Олю, мій день народження був вчора, - тремтячим голосом промовила я.

- Дуже смішно, Лана. Ти що, не хочеш сьогодні гуляти з нами? Ми ж домовлялись, - ображено запитала Оля. - Гаразд, потім поговоримо, а то зараз пара почнеться. Але ти від мене сьогодні нікуди не дінешся, май на увазі! - пригрозила мені пальцем.

Продзвенів дзвінок, всі заспокоїлись і затихли, коли увійшов викладач. А я не могла прийти в себе, мені потрібно було все проаналізувати. Так як день повторювався, я знала, що мене сьогодні не спитають, тому могла спокійно подумати над всім, що сталось. Мені не могло це наснитись, все було дуже реалістично. Але найжахливіше, що я не знала з ким поділитись своїми хвилюваннями. Навіть, мої найкращі подруги не повірять в це...

Так і пролетіла пара. Я змогла трохи заспокоїтись і прийти в себе. Ми з Олею вийшли з аудиторії і попрямували до їдальні, щоб зустрітись з Катею. Я вже не дивувалась, що все пройшло в точності, як вчора.

І ось, коли ми всі розійшлись, я не знала що робити.

«Сьогодні не повторю вчорашню помилку. Не можна повертатись додому. Краще прогуляюсь і таким чином скоротати час. А перед тим, як йти в кафе, заскочу до Олі. У неї є деякі мої речі, так що зможу причепуритись і нафарбуватись. Потрібно розвіятись, щоб забути вчорашній жах», - подумки складала план подальших дій.

Поки я ходила, почався дощ, подув сильний вітер. Дощова вода потрапляла за комір і швидко змочувала одяг та волосся. Тому я швидко сховалась під дах першого-ліпшого під'їзду.

Повернувши голову, я побачила, що поруч зі мною стояв чоловік. На вигляд йому років 27-28, від нього випромінювались хвилі сили, владності. Чоловік був високого зросту і крізь одяг промальовавались міцні м'язи. Вітер грав з його коротким темним волоссям, яке гармонійно поєднувалось з його мужнім профілем. Цьому чоловікові не підходило слово "красивий", краще було сказати - харизматичний і дуже мужній. Я просто не могла відірвати від нього погляду. Чоловік про щось задумався і, навіть, не помітив, що я підійшла.

Коли він різко відкрив очі і повернув голову в мою сторону, я смикнулась і відскочила.

"Його очі світяться фіолетовим! Як це можливо?" - але, як тільки я моргнула, все прийшло в норму і вони стали звичайного бурштинового кольору. Якщо цей колір можна назвати звичайним. - «Але чому він так дивно на мене дивиться? Я, звичайно, розумію, що дівчина, яка промокла наскрізь, це жалюгідне видовище, але це не привід мене розглядати. Чим він безсовісно займається».

Він злегка прикрив очі і втягнув носом повітря, а потім хижо посміхнувся. Від цього оскалу у мене мурашки пробіглись по шкірі. А його хриплий голос просто звів мене з розуму. Коли почула, що він щось сказав, я навіть не відразу зрозуміла сенс сказаного. Крізь тіло, ніби гаряча хвиля пройшла, змусивши мене прикрити очі від насолоди.

- Ось я і знайшов тебе, Меланіка. Добре ж тебе ховали, - сказав він.

- Що? - перепитала я, як тільки марення пройшло. - Ааа, ви, напевно, не до мене звертайтесь, - пробубоніла собі під ніс, зніяковівши, так як мене звали схоже, але все ж не Меланіка.

"Хоча дивно, що він продовжує дивитись на мене. Він, звичайно, симпатичний, але явно не для мене. Занадто сильна аура влади. Так що краще швидше звалити", - думала про себе, оглядаючи шляхи відходу.

Дощ припинився, тому я збиралась вже виходити з укриття. Але, як тільки зробила крок вперед, мене стрімко притягли до чоловічих грудей.