Розділ 4. Таємний хід, або шляхи відступу викрадачів

Крістіан
Відправивши Еріку за власником крамниці, я продовжив обстеження майстерні, сподіваючись знайти ще хоча б одну зачіпку. Зниклий меч - це, зрозуміло, непогано, але чогось точно не вистачало, і це могло стати чи не найважливішим шматочком пазла, який допоможе мені скласти цілу картинку.

Час минав, а помічниця все не поверталася, та й майстра не було, що навіювало на мене дивні відчуття.

- Ну, не вкрали ж її, дійсно, - пробурчав собі під ніс, досадуючи на невластиві собі переживання. - А все через те, що вона дівчина, якби у мене був підлеглий-чоловік, я б так не відволікався від справи, - все більше дратувався на незрозумілу тривогу всередині, після чого все ж таки відклав у бік артефакт, збираючись піти за непосидючою міс Валерійською.

- «От як знав, що з леді будуть одні проблеми», - продовжував дзижчати мій внутрішній голос, який відразу замовк, тільки-но двері, до яких я наблизився, почала відчинятися. – «Нарешті, не минуло й години…», - ковзнула остання думка, і я подивився на маркіза, який увійшов до приміщення.

- Ми закінчили опитування зі слідчим, і я прийшов дізнатися, як просувається ваше обстеження. Щось вдалося дізнатися? - Чоловік окинув поглядом майстерню, а потім ми в один голос вимовили те, що змусило мене ще більше хвилюватись.

- А де міс Еріка? - Мда ... І куди вона знову вляпалася? У те, що дівчина раптом вирішила піти подихати свіжим повітрям чи поїхала додому відпочивати, я не вірив від слова зовсім.

- Але ж вона була тут з вами, - обурився Вільтернський, на що я кивнув, але все ж таки продовжив:

- Ми знайшли дещо, і я відправив помічницю покликати вас для обговорення припущень, - погано виходить, варто піти пошукати Валерійську, раптом вони з майстром просто розминулися.

- "Ага, не перетнулися у вузькому і короткому коридорі", - не погодився мій внутрішній голос, від якого я відразу відмахнувся.

- Але ж ми не зустрілися. Після розмови зі слідчим я розмовляв зі своїм учнем, ми обговорювали кілька робочих справ, після чого я відразу ж подався сюди, - здається, маркіз справді виглядав розгубленим.

- Ми повинні її відшукати, - знову промовили в унісон, і я помітив боязку усмішку на обличчі артефактора.

Після цих слів ми розійшлися в різні боки: маг подався повідомити своїй охороні про зникнення, а я вирішив відшукати патрульних, наказавши їм зайнятися пошуком дівчини.

От же невсидюча! Замість того, щоб розслідувати злочин, я тепер ганяюся по артефактній лавці в пошуках своєї зниклої помічниці, яка чомусь загубилася посеред жвавого магазину.

А так взагалі буває?

Оббігавши доступні для відвідування кімнати, я зустрівся з розгубленим маркізом, що заперечливо знизав плечима. Після цього у торговому залі з'явилися мої підлеглі та охорона Вільтринського.
А це вже не смішно. За останні пару годин тут зникли одразу дві дівчини, причому одна з них була зі мною. Адже це саме я привів Еріку на місце злочину, а отже, і вся відповідальність лежала на мені. Чортнувшись, я витяг з внутрішньої кишені піджака портсигар і, намацавши запальничку, попрямував на вулицю, де нос-до-носа зіткнувся зі своєю помічницею.

Забрудненою, але дуже задоволеною помічницею.

- Де тебе чорти но… - почав було я, але Еріка лише посміхнулася у відповідь, змовницьки повідомляючи мені новину:

- Здається, я знаю, як викрадачі проникли до лавки, - здивовано витріщився на дівчину, яка намагалася витягнути у себе з волосся павутиння.

Так, схоже, нудьгувати мені з нею не доведеться…

Еріка
Провалившись у темний простір, я помітила, як таємний хід відразу закрився перед моїм обличчям, відрізаючи мене від чоловіків, що увійшли до коридору.

- Фух, - шумно видихнула, почавши побіжний огляд місцевості. Пригадуючи вивчені ще в школі заклинання, я швидко обзавелася невеличким вогником, який освітлював скромний п'ятачок поверхні переді мною, і таким же крихітним щупальцем, що прошурував простір попереду. - Ну що ж, ходімо, - стояти на місці і бути спійманою я не хотіла, тому впевненим кроком попрямувала вздовж однієї зі стін проходу.

Подолавши метрів тридцять запорошеного пилом коридору, я дісталася розвилки, відзначаючи два цілком ідентичні шляхи, запропонованих мені Долею.

"Просто чудово. І який з них мені варто вибрати?», - моя хвалена інтуїція цього разу мовчала, а дар так і зовсім не збирався підказувати, дозволяючи зараз все вирішувати самій.

- Ліворуч підеш - вихід знайдеш, праворуч відправишся - назавжди тут залишишся, - заспівала пісеньку з дитячої страшилки, впевнено обираючи перший варіант.

Зрештою, я ж можу і повернутися…

Пробираючись крізь щільну пелену павутинних сплетень, я вже практично була готова розвернутися назад, але щось невловимо тягнуло мене вперед, і я продовжувала долати метр за метром, сподіваючись, що цей кошмар колись закінчиться.

І мої думки були почуті: всього за кілька кроків перед собою я помітила приглушене світло. А варто було мені сповільнитися, прислухаючись до дивного шарудіння, як за поворотом пролунала тиха розмова:

- Якого біса ти з нею пораєшся? Постав у кутку, нам треба встигнути приховати товар, доки Арменійський сюди не дістався, - ошелешено ойкнула, відразу ж прикривши свій рот руками. – Ти це чув? - подумки чортихнулася, притискаючись щільніше до стіни, сподіваючись, щоб мене не помітили.

- Знову щури, я вчора бачив ооон такого жирнючого, - відповів хрипкий голос, а потім у коридорі пролунав неприємний скрип, ніби там тягли незмазаний воз. - Шефе, а нам точно заплатять? – я наблизилася, бажаючи розгледіти тих, хто явно займався не надто законною діяльність.

- Тихіше... - промовив один із співрозмовників, і я почула приглушені кроки, які наближалися до повороту.

Хотіла обережно спробувати ще відступити назад, але в цей же момент величезний товстун буквально вистрибнув переді мною, засліпивши мої очі ліхтарем, який спрямував прямісінько у мій бік.