Розділ 2. Ниточка за ниточкою

Зупинилися ми біля кованих воріт, які вели в найнепривабливіше місце в Кітанії.

«Центральна в'язниця Аверії» - говорила табличка над вузьким входом до темниці.

- Інформатор тут? – промовила здивовано, помітивши ствердний кивок Арменійського. Так от яке моє третє випробування.

- А вас щось бентежить? - Пролунало питання з каверзою, і я знизала плечима.

- Не знала, що тим, хто тут сидить, доступна хоч якась інформація із зовнішнього світу. Я думала, наші каземати досить добре охороняються, - а от і шпилька для вас, пане голова таємної поліції.

- Для деяких людей товсті стіни та найсильніший магічний захист – не така вже й перешкода, особливо, якщо потрапити в це місце не так вже й складно. А от із виходом є деякі проблеми, - посміхнувся мій співрозмовник, кивнувши офіцеру, який чергував на пункті пропуску.

Я ж зовсім по-іншому подивилася на незвіданий мною раніше світ. Улюблена донька, сестра та кохана дівчина, хіба могла я колись собі уявити, що працювати мені доведеться з такими людьми.

- «Сама обрала собі професію», - єхидно посміхнувся мій внутрішній голос, і я поспішила за своїм проводжатим.

Тим часом Арменійський вже спускався ледь помітними в темряві сходами, які привели нас на один із підвальних поверхів приміщення. З розповідей батька я знала, що там утримувалися найнебезпечніші злочинці Кітанії, і саме до них попрямував голова таємної поліції.

- Відчиніть і залиште нас, - мій начальник зупинився біля одних з дверей і заговорив з черговим магом, який підійшов до нас.

- Слухаюсь, - чоловік коротко кивнув, обдарувавши мене здивованим поглядом.

А варто було йому піти, як ми відразу ж увійшли в напівтемну камеру, всередині якої я змогла розгледіти прикутого до стіни бандита.

- Які люди, - посміхнувся він своєму «гостю», одразу звернувши на мене увагу. - Пане начальник, невже ви змилостивилися і привели леді, щоб скрасити моє тут перебування? Хто ця пташка? – поцікавився злочинець, не зводячи з мене очей.

- Це моя помічниця, - як ні в чому не бувало сказав мій начальник, вказуючи мені на єдиний стілець у приміщенні.

- Я постою, - сказала одними губами, на що отримала потиск плечима.

- Крістіане, невже у таємної поліції все настільки погано, що ви берете собі в помічники дамочок? – реготав цей смертник, стежачи за моєю реакцією.
Схоже, не один Арменійський вирішив влаштувати перевірку, ще й цей головоріз надумав глузувати з мене.

- Вам спершу варто звільнитися, пройти співбесіду, а вже потім пропонувати свої послуги. І то не факт, що я так легко віддам вам це місце, - промовила позіхнувши, поглядаючи при цьому на реакцію свого союзника. - Шефе, ми з перевіркою закінчили, чи цей нам ще знадобиться? - Підійшла ближче, вставши на відстані витягнутої руки, і зазирнула у примружені очі бранця.

Треба ж, а ми, виявляється, ще й потоваришуємо. Отже, палицю мені не варто перегинати, але про заначку я все ж таки скажу. Найменшу вкажу, щоб не так було прикро втрачати.

- А малеча з зубками, - беззлобно реготнув здоровань, уважно подивившись на голову таємної поліції. – То що у вас до мене за справа? Думаю, ми можемо дещо обговорити. Зрозуміло, за помірну платню.

- У сотню золотих злитків на четвертому портовому складі, Міффін? - Я все ж таки зважилася на сумнівний хід, згадавши так ретельно приховуване ім'я чоловіка.

- Що це в біса таке!? Арменійський, твої штучки, чи… – здається, громила почав про щось здогадуватися, тепер вже приховуючи від мене свій погляд.

- Запізно, я вже все прочитала, - збрехала ж, звичайно, але треба було зацікавити співрозмовника, і, схоже, мені це вдалося.

- Так і все? - Він все ще сумнівався, але наживку явно заковтнув.

- Поговоримо про інші схованки? – Я «бачила» ще щонайменше три.
- Святі потрухи Аргуса, кого ти до мене привів, Кріс? - Юхху! Я змогла!

- Я ж сказав, це моя помічниця, - задоволено протягнув начальник, весело підморгнувши мені. – То що, поговоримо про цікаву для нас інформацію? - я все ж таки сіла на запропонований мені раніше стілець, намагаючись приховати тремтіння в моїх напружених ногах.

Проте Крістіану вдалося домовитися з громилою, і той виклав голові таємної поліції кілька імен, які я відразу почала звіряти зі списком, складеним мною в кабінеті барона Свартинського. Зрозуміло, я не встигла переглянути всі папери, але навіть зараз у нас було три збіги: старший сержант Краковський (звільнений зі своєї посади три місяці тому не без допомоги батька жертви), Октіріус (штатний маг при градоправителі Октіленда, що знаходився на півдні від столиці) ), і маркіз Істринський (колишній заступник міністра фінансів Кітанії).

На останньому імені я осіклася, невпевнено глянувши на свого начальника. Невже...? Інші імена не мали нічого спільного зі складеним мною раніше переліком справ барона, але я і їх записала, боячись хоч щось упустити з розмови чоловіків і дати шефові чергову нагоду вказати мені на двері.
Не для того я з боєм пробивалася на цю посаду, щоб вилетіти з неї першого ж дня!

- Може, у тебе є ще щось? – Розмова вже добігала кінця, але Арменійський не втрачав надії отримати ще хоча б крихту інформації.

- Я дам знати, якщо мені вдасться щось згадати, - посміхнувся Міффін, кинувши на мене короткий погляд. - Пані, сподіваюся, вам вистачить розуму не базікати про те, що вам вдалося сьогодні дізнатися, - я пирхнула у відповідь, виходячи у відчинені переді мною двері.
- Ще побачимось, - обернулася у бік бандита, весело йому підморгнувши.

Весь зворотний шлях до карети Крістіан зберігав мовчання, а варто було нам опинитися наодинці, як він одразу ж накинувся на мене з розпитуваннями:

- Що ти там побачила, окрім схронів із грошима? Щось незаконне? Може, якась підказка у справі проскочила? - Я знизала плечима, не збираючись викладати чоловікові все, що мені вдалося дізнатися, і постаралася відбутися загальними відповідями: