Розділ 1. Знайомство з начальником

Сьогодні був чи не найзначніший день у моєму житті: я йшла на співбесіду до центрального відділу таємної поліції Аверії. І нехай результат мені вже був відомий, але це не означало, що я не хвилювалася.

- Маленька, у тебе все вийде. Ми в цьому впевнені, - батьки приїхали мене підтримати, не забувши при цьому захопити найважливішу реліквію нашої родини - бірюзовий браслет обвив моє ліве зап'ястя, залишаючи на шкірі морозний слід батьківської магії.

- Дякую, мої дорогі, - обняла по черзі своїх рідних, невпевнено покосившись на настінний годинник.
Іріан знову запізнювався. І нехай у мого нареченого останнім часом було надто багато роботи при палаці, але хіба міг він забути про сьогоднішній день?

- Принц скоро з'явиться, - мама як завжди розуміла мене без слів, і я вдячно посміхнулася їй, почувши стукіт копит.

А вибігши на ганок, я помітила чоловіка, який мчав до мене:

- Вибач, рідна, я затримався на нараді. Ти як? Готова? – ковзнувши в такі рідні обійми, я ствердно кивнула, глянувши на неголене підборіддя Іріана. - Впевнена, що не хочеш, щоб я тебе провів?

- Я повинна сама, - неохоче відірвалася від коханого, поправивши наряд, що трохи прим'явся. - Зустрінемось за вечерею? - Тепер я була абсолютно спокійна і впевнена в собі.

- Звісно, - теплі губи торкнулися моєї скроні, і я щасливо примружилася. - Еріка, ти ж знаєш, що я завжди на твоїй стороні? - Прошепотів мій наречений, провівши мене до підготовленої заздалегідь карети.

- Я впораюся, - пообіцяла чи то своїм близьким, чи то самій собі, опиняючись усередині екіпажу. – Поїхали! – наказала візнику, займаючи місце на зручній лавці.

Ну, що ж… Залишилося діло за малим – сподобатися роботодавцю, відібравши вигідне місце у кількох десятків претендентів.

Наблизившись до високої будівлі за похмурою огорожею, я показала на прохідній свою тимчасову перепустку і опинилася у свята святих таємної поліції Аверії. Акуратно зайняла запропонований мені стілець і приготувалася чекати своєї черги.

Маги, які претендували на місце помічника голови таємної поліції, змінювали один одного, а я впевнено чекала такого заповітного:
- Міс Еріка Валерійська, ви наступна, - це я так замріялася, чи все ж настала моя черга?

По обличчям, що зиркали у мій бік, зрозуміла, що мене таки покликали, та й секретар якось підозріло покосився в списки, повторивши моє прізвище.

- Іду-іду, - проскочила повз здивованих чоловіків, буквально влетівши в заповітний кабінет. - Доброго дня, - посміхнулася своєму майбутньому начальнику, помітивши його приголомшений погляд.

- Ні, - чоловік на мить відірвався від документа, який вивчав, і знову опустив свої очі в папку з паперами.

- Вибачте, я вас не зрозуміла, - акуратно зачинила за собою двері, ставши навпроти робочого столу мага.

- Я ж сказав – ні. Мені не потрібна фея в квітковому бутоні, - а от до такого мене життя явно не готувало.

Адже я була точно впевнена в тому, що мене відразу ж приймуть. Мій дар… Чи міг він помилитися?

- Я ж сказав – ні. Мені не потрібна фея в квітковому бутоні, - ошелешено витріщилася на цього хама, не збираючись здаватися.

- Якщо вам потрібен помічник у штанах, то я їх одягну, - відкрила заздалегідь прихоплений пакет з одягом, діставши звідти свій залізний аргумент, який говорив про те, що я була налаштована серйозно.

- Що ви робите? - Брови співрозмовника полізли на лоб, але я і не думала зупинятися, натягуючи штани прямо під спідницю.

- Переодягаюся, - сказала цілком серйозно, дивлячись у приголомшені очі начальника.

- Ви з глузду з'їхали? - Не витримав він, але й на це в мене знайшлася відповідь:

- Якщо це обов'язкова умова, то... - домовити мені не дав розлючений рик Крістіана Арменійського:

- Зупиніться! Добре, ви прийняті! - Застигла, шкутильгаючи ногою в одній штанині. - Мартіне, скажи всім, що співбесіда закінчена. Я знайшов собі помічника, – чоловік визирнув за двері, віддавши вказівки своєму тимчасовому заступнику.
Я ж радісно підскочила на місці, відстібаючи вже непотрібну спідницю, залишаючись у бірюзовому корсеті та тонких вузьких штанях. Все ж таки добре бути такою продуманою.

- Ви довго ще займатиметеся самолюбуванням, чи ми все ж поїдемо? – буркнув голова таємної поліції, підхопивши якусь папку з документами. - Раджу ознайомитися, якщо ви так наполегливо пробивалися на цю роботу, - кинув мені папери, а сам подався на вулицю, де на чоловіка вже чекала темна карета без розпізнавальних знаків.

А ось і наша перша справа! Я просто зобов'язана впоратися та показати всі свої вміння!

Вискочивши слідом за магом, я буквально в останній момент вклинилася в двері, що закривалися перед моїм обличчям, розміщуючись на неширокій лавці прямо навпроти мага. Глава таємної поліції хмикнув на це, але ніяк не прокоментував, відразу ж зайнявшись переглядом якихось документів.

Я ж не стала відставати від свого начальника, витягнувши з підкинутої мені папки перші аркуші і почала вчитуватися.

Справа нам була неабияка. Хоча про що це я? Навряд чи Арменійський брався за щось легке. Виявляється, в одному із районів столиці безвісти пропало одинадцять дівчат. Причому жодну з них так і не було знайдено, більше того, навіть шляхи їхнього переміщення ще жодного разу не вдалося відшукати. Жертва просто виходила з дому і безвісти зникала прямо посеред людної вулиці.
Підозрюваних було відразу четверо магів, але ні один з них не був повністю пов'язаний з кожною справою.

- Що думаєш? - З роздумів мене вирвав тихий голос голови таємної поліції.

Виявляється, чоловік уже якийсь час просто сидів та спостерігав за емоціями на моєму обличчі.

- Вони не винні, але явно знайомі з тим, хто це все провертає, - висловила свою версію і одразу ж скривилася.

І хто мене тягнув за язика? Вирішила показати свої вміння? От тільки якби все було так просто, хіба б поліція не розібралася сама, не залучаючи до справи мого нового начальника?