Розділ 37. Мирослава

— Тут така справа, — не знаю, як почати ту розмову. — У мене змішувач у ванній зламався.

Серце калатає і бухкає у вухах. Закушую губу, секунда, протягом якої Вітя не відповідає, здається вічністю.

— Можеш воду перекрити? — Вітя говорить швидко, — Я зможу приїхати хвилин за двадцять, не раніше.

— Вже перекрила, — кажу, жар приливає до щік.

— Чекай, скоро буду, — каже Вітя і не встигає відбити дзвінок, я чую в слухавці його подальшу розмову. — Миколо, підкинеш додому? Терміново треба. 

Микола, мабуть, погоджується, бо Вітя за мить додає:

— І ящик з інструментами прихопи. У сусідки потоп, треба рятувати.

Стає незручно підслуховувати і я натискаю червону клавішу на екрані. Дивлюся в дзеркало у ванній — волосся на голові сплутане, мокра майка прилипла до тіла, зі штанів крапає на підлогу.

— Сусідка, кажеш, — дивлюся на своє відображення, а говорю наче з Вітьою. Розпускаю волосся, струшую головою, і воно розсипається по плечах. Знімаю мокрий одяг і відтискаю з нього воду у ванну, кладу у миску. 

Йду в коридор і беру пакет, що Ната залишила. Руки трохи тремтять, коли я дістаю звідти коротенький халатик і нову білизну. Господи, що я роблю! Кладу то все назад до пакета. Заплющую очі, вдихаю. І навіщо тоді змішувач ламали? Видихаю. Знову дістаю.

Приміряю все на себе і дивлюся в дзеркало. Господи, і як я маю йому в цьому двері відчинити? Халатик здається ще коротшим, ніж тоді, на кухні. Я відчуваю себе скоріш роздягненою, ніж одягненою. Хоча… Очі блищать, щоки червоні. У впадинці між ключицями кулон на золотому ланцюжку. Беру його пальцями, ковзаю туди-сюди. Вжух-вжух.

— А як тобі така сусідка, Вітю? — шепочу одними губами, розглядаючи своє перевтілення у дзеркалі: очі блищать інакше, усмішка здається зухвалою, — Бо я й сама себе не впізнаю.

Лунає дверний дзвінок. Здригаюся. Невже вже двадцять хвилин минуло? Хапаю телефон з ліжка, дивлюся на час. Серце калатає. А якщо це не він? Тоді точно не варто відкривати у такому вигляді.

Ноги ледве тримають, коли підходжу до дверей і заглядаю у вічко. Вітя. Фух.

Відмикаю замок і відчиняю двері, відступаю вглиб квартири. Спочатку до передпокою заходить великий ящик з інструментами, слідом за ним — Вітя. Робить кілька кроків, дивиться під ноги, шукає місце, де поставити ящик. Підводить погляд на мене — і завмирає. Кліпає з розкритим ротом, слова застрягають у горлі. В його спину врізається його напарник, Микола. 

— Ей, що сталося? — обурюється Микола, а тоді визирає з-за Вітіної спини на мене.

Я зойкую. Гаряча хвиля вдаряє в обличчя, щоки пашіють. Я не очікувала, що Вітя може прийти не сам. Дідько! Намагаюся сильніше запахнути халатик на грудях.

— Кхм-кхм, — Микола прочищає горло. Я швидко ховаюся у спальню. Погляд перескакує з ліжка до шафи, з тумби на стілець, де лежать робочі брюки і светр. Терміново треба щось на себе одягнути. Погана була ідея, ой погана. Чи погано прорахована. Не знаю. 

Хапаю робочі брюки і рожевий светр, швидко натягую на себе. Халатик кидаю на ліжко.

Але ж він дивився, — прилітає думка, — Ще й як дивився.

Прикладаю долоні до гарячих щік. Усміхаюся сама до себе, закушую губу. Видихаю і виходжу в коридор. Вітя і Микола стоять там, де й стояли. Роздивляються ящик з інструментами, наче вперше його бачать. 

— То що, будете дивитися? — несподівано тішуся ефекту, який справила на них обох. Їхня розгубленість мене трохи смішить. І додає сміливості.

Їхні погляди одночасно злітають до мого обличчя. Микола дивиться з цікавістю, Вітя — розгублено. Його брови підскочили на лоба.

— Змішувач будете дивитися? — показую рукою на двері до ванної.