Розділ 35. Мирослава

— Диви, ти й справді вдома… — Ната заходить до квартири з пакетами в руках.

Я стою в коридорі з закоченими рукавами і в старих спортивках, якраз збиралася вимити підлогу. Сьогодні відмінили репетиції танцю першачків, бо захворів вчитель музики, він же й хореограф. І якщо рухи ми могли б прорепетирувати, та грати на баяні я все ж не вмію. От тепер посеред дня у пʼятницю від неробства вирішила мити підлогу, поки не зателефонувала Ната. Вона, здається, здивувалася і насправді не повірила, що я вже вдома. І ось вона тут, на моєму порозі. Пахне свіжими орхідеями і морським бризом, з ідеальною укладкою і червоною помадою. І з купою покупок.

— Справді, — обіймаю подругу. — А ти яким вітром? Я думала, ти вже в Житомирі з єгипетським богом.

— Аполон, то не єгипетський бог, — сміється Ната, — І їду я туди завтра. А сьогодні якраз за покупками їздила.

Вона підіймає перед обличчям два паперових пакети з якимись логотипами.

— Заскочила до тебе на каву і похвастатись.

Ната ставить пакунки на банкетці, роззувається і знімає чорне пальто, вішає його в передпокої. Чорні брюки, які повністю закривали її червоні лаковані чобітки на підборах, тепер волочаться по підлозі. Вона стає на пальчики і заходить на кухню.

Я дістаю каву і кавомолку, засипаю туди зерна і вмикаю. Кухня на кілька секунд наповнюється гучним визком кавомолки. Засипаю змелену каву в паперовий фільтр, наливаю воду до кавоварки і вмикаю. Тепер залишилось чекати, поки кава накрапає в колбу.

— Ну, показуй, що ти там накупила, — сідаю біля Нати на кухонний диван. Ната загадково грає бровами і дістає з пакета комплект мереживної білизни і коротенький шовковий халатик.

— Вау, — роздивляюся як на сонці виблискують червоні блискітки на темній тканині, — Тканина така тоненька. Не знала, що в Житомирі вже спекотно.

— Ще ні. Але коли туди приїду я, температура враз підскочить. Принаймні у Стефана.

Сміємося.

— Спробуй, який він приємний на дотик, — підсовує халатик до мене.

Гладжу його пальцями, він слизький і м’який водночас. 

— Ага. Дуже. А ти точно впевнена, що це весь халатик? Поглянь там в пакеті не загубилося ще шматок тканини?

Ната забирає халатик і кладе до пакета.

— Точно-точно. Може тканини і мало, але мені вистачить, — вдавано обурюється.

— Справді гарний. Дуже, — кажу і заглядаю в інший пакет в рожево-чорну смужку. — А тут що?

— А тут ще ось такий червоний комплект з чорними блискітками, — посміхається Ната.

— Не змогла обрати, то й взяла обидва? — жартую.

— Так я ж на два дні їду, — мне між пальцями тканину, — Натуральний шовк. Цілий статок віддала за два комплекти. Але воно того варте.

Кавоварка стихає і під колбою вмикається підігрів. Встаю і ставлю кавник на стіл, дістаю дві маленьких чашки. Збиваю молоко в окремому стакані і готую капучино для Нати. Я люблю просто чорну каву. Справжню.

— Дякую, — каже Ната, — До речі, ти дані з телефона перенесла?

— Так, — дістаю його з кишені і показую новесенький айфон, який купила вчора, — І зі старого вже всю інформацію стерла і навіть запакувала його красиво.

— Оце було правильне рішення, — каже Ната.

— Так. Вітя б справді сердився, якби я Каті такий дорогий подарунок подарувала. А так у мене буде відмазка. Що собі новий купила. Дякую, що склала мені компанію вчора.

— Чого б це він сердився? — Ната робить ковток капучино, — Це ж не йому подарунок, а Каті.

— Знаєш, у нього скрутно з грошима зараз. Зарплату не платять вже два місяці, уявляєш? І навіщо така робота треба? Чого він за неї тримається? У нього ж золоті руки, він може знайти собі щось краще.

— Це точно, — каже Ната, — Але й ти он, теж, працюєш за копійки. Хоча могла б жити собі спокійно на відсотки з батьківських акцій і не заморочуватись. Але ж тобі треба робота для душі, серед дітей. Таке у тебе покликання. А якщо і у нього таке? Не думала про це?

— Може й так, — погоджуюсь, відпиваю кави. — Але мені чомусь здається, що він просто не наважується щось змінити. Якби хлопці не підбили на страйк, так і ходив би на роботу без зарплати. Він і мені знаки неоднозначні подає. От буває в якийсь момент здається, ще секунда і поцілує. Або наче мнеться, та все не наважується запросити на побачення. І Катя мені сказала, що він їй зізнався, що я йому подобаюся. Хоча, може вона теж не так зрозуміла. Не знаю.

Знизую плечима і допиваю свою каву.

— То ти кажеш, що Катя зараз в школі, а Вітя не на роботі? — погляд Нати скаче від пакета до мене кілька разів. Тоді підсовує до мене паперовий, той, що з чорним шовковим халатиком і мереживною білизною, — Ось, це тобі. Перевіриш чи встоїть він перед такою тобою. Хтось має зробити перший крок.

— Ти що? — мої брови підскакують на лоба, — Як я… Що я йому скажу? Скажу: приходь на чай, а сама в такому вигляді? Ти що, ку-ку? — Кручу пальцем біля скроні.

— Ну навіщо ж так? Зараз щось вигадаємо, — вона нахмурює брови і стукає вказівним пальцем по губах, розмірковує, — Кажеш, він лагодить сантехніку?