Розділ 34. Вітя

Катруся сидить на стільці і мотляє ніжками в капцях, вуха зайчиків при цьому теж ворушаться. Дмухає на гарячий чай, тоді тягнеться і бере сухарик з тарілки. Вмочає його в чай, чекає кілька секунд. Дивиться, як він набухає, розм’якає. Дістає і дмухає на нього. Тоді відкушує розмоклий шматок і заплющує очі.

— Ум-м-м, як смачно, — тягне, розкачуючись зі сторони в сторону.

Кладе сухарик на тарілку і підпирає щоку кулачком. 

— Тату, тобі треба Мирославу Іванівну терміново запрошувати на побачення, — дивиться блакитними оченятами в самісіньку душу.

Я б з радістю, але… у мене є тисяча причин, чому я цього не зроблю. І те, що вона вже на побаченні з кимось іншим — одна із них.

Сідаю поряд з донькою, дмухаю на її чай. Тоді кажу:

— Катю, я розумію, що тобі подобається грати з Мирославою у дочки-матері, але не все так просто. Вона ж не по-справжньому твоя мама. До того ж, гадаю, що у неї вже є з ким ходити на побачення.

— Не правда, — донька хитає головою, її кучері колихаються, заячі вушка на капцях колихаються. Моя впевненість колихається. — Немає у неї жениха.

— Звідки знаєш? — не вірю, я щойно сам бачив, як вона сідала в автівку біля дому.

— Я у неї спитала, — каже тихо, нахилившись трохи вперед, наче страшний секрет видає. Чи розвіддані. — Вона сказала, що точно то був не її жених. Але він подарував їй непахучі квіти. Треба, щоб ти теж квіти їй купив, тільки пахучі.

— Може ти не так зрозуміла, — кажу, — Може, він і справді поки не її жених, але стане ним.

— Все я правильно зрозуміла, — випрямляється на стільці, струшує кучерями, — Вона так і сказала. Точно-точно це не мій жених.

— Ну гаразд, — погоджуюсь, — Нехай і не її жених. Але ж це все одно не означає, що мені треба терміново її запрошувати на побачення.

— Треба, тату. Бо я сьогодні бачила, як її інший дядько хотів на побачення запрошувати. У нас у школі.

Повільно видихаю. Таки хтось запросив. Я не знаю, що мені робити. Мирослава не йде у мене з голови, Катя про неї тільки і торочить весь час. І я не можу пояснити дитині, що ми бідні, і нам не світить ніколи така жінка, як Мирослава. Я не маю грошей навіть на квіти.

— І як, запросив? — намагаюся віджартуватися, попри пустку, що росте всередині.

— Не встиг, — Катя примружує трохи очі, — Бо у мене спав бантик і їй довелося мене заплітати. А потім ми пішли на урок.

Вона кидає на мене хитрий погляд, а смішно тоді грає бровами. Посміхаюся. 

— Ах ти ж, мала хитрунка, — підхоплюю її на руки і лоскочу. Вона дзвінко регоче, світить беззубою посмішкою. На місці молочного зуба вже видніється біла хвилька постійного. 

Віджартовуюсь, лоскочу, сміюся аби хоч якось перемкнути її увагу і змінити нарешті тему. Бо у мене й самого закінчилися аргументи, якими можу пояснити дитині, чому нічого з цієї затії не вийде.

— Тато, досить, — просить Катя, — У мене вже щоки болять сміятися.

Саджу її на стільчик, підсовую ближче до столу.

— Чай вже вистиг, — кажу, — Допивай і йди митися, бо в ліжечко вже час. Завтра ж в школу.

Катя вмощується і тягнеться до чашки, робить ковток. Кусає сухарика. А що я їй наступного разу скажу, коли вона попросить щось солоденьке? Треба терміново шукати іншу роботу, поки з цією не зрозуміло що буде. І тягати за собою Катю — точно не варіант.

— А завтра після школи я тебе відвезу до бабусі на вихідні.

— Я не хочу до бабусі без тебе, — каже Катя.

— Чому? — питаю.

— Бо коли ми з тобою їдемо, то вона ходить і на тебе лається весь час. А я поки з дідом можу гратися. А як тебе немає, то вона на діда бурчить і нам ніколи гратися.

То я, виходить, відволікаючий маневр. Розумна дитина. І від кого у неї така спостережливість?

— Це тільки на вихідні, доню. Мені треба з роботою все владнати. А в неділю ввечері я тебе заберу, гаразд?

Вона складає руки навхрест на животі і нахмурює брови.

— Ум-м-м, — тягне, сердиться. — Не хочу. 

— Катю, так треба, — м’яко наполягаю. — Ну, якщо сильно хочеш, то відвезу тебе в суботу зранку

— А ти Мирославу Іванівну на побачення запросиш? — підіймає брови і схиляє голову набік.

Вона ж не відчепиться, поки не доб’ється свого. Треба і мені якось викручуватись.

— Побачимо, — граю бровами. — Значить домовились? Тепер допивай чай і шуруй митися. Мені ще посуд треба помити.

Катя доїдає сухарики і допиває чай. Веду її до ванної і допомагаю налаштувати температуру води. Набираю трохи води у ванну і залишаю її бовтатись. Вона це любить. Сам повертаюся до миття посуду.

— Тату, я помилася, — Катя заходить до кухні, одягнена в піжаму, подаровану Мирославою, і в капцях з вушками. Обіймає пупса.

Веду її в кімнату. Вона лягає в ліжко, кладе поруч пупса на подушку.

— Добраніч, принцесо, — кажу, такий у нас ритуал щовечора. Цілую в скроню.