Розділ 29. Мирослава

— Добрий день, Мирославо Іванівно, — Тодосьович злегка схиляє голову, щойно ми заходимо до школи, — Привіт, Катрусю.

— Добрий день, — дзвінко вітається Катя і біжить здавати одяг в гардероб.

Я йду слідом. Тодосьович кашляє у мене за спиною. Ще раз.

— Захворіли? — повертаюсь і питаю, — Чи щось інше вас турбує?

Охоронець поправляє рукава своєї уніформи, розгладжує невидимі складки.

— Я ж про Елеонору Павлівну хотів спитати? Чи дала вона добро на номер телефону… — зиркає, наче я його покусаю. А я ж не кусаюсь.

— Не навідувала ще її, — посміхаюсь, — На вихідних планую. 

— Не забудете від мене вітання переказати? — засовує руки в кишені і переминається з п’ятки на носок.

— Не забуду, — обіцяю. 

Певно, якась іскра між ними та й проскочила. Бо он який, мов причарований стоїть, хитається. Смішний такий, коли про бабусю питає. Чи то всі закохані такі? Гмикаю під носа. Хтозна, я ж себе зі сторони не бачу.

Розвертаюся і збираюся йти до свого робочого місця. З усієї сили врізаюся в міцний чоловічий торс.

— Перепрошую, — лунає над головою.

Від нього пахне цитрусом і ментолом. Розходимось трохи, звільняємо простір між нами.

— Та нічого, — відмахуюсь. — Все в порядку.

— Ярослав Вікторович, — представляється, тягне руку для привітання спочатку мені, тоді Тодосьовичу. — Новий вчитель фізкультури.

— Серйозно? — окидаю його поглядом з ніг до голови. Високий, спортивна статура, коротка стрижка. На лівій брові вибрита тонка смужка. Так то він запросто може бути фізруком. Тільки у нас у школі штат укомплектований і ні про яких фізруків під кінець навчального року я не чула. — У березні і новий фізрук?

— Серйозно, — усміхається, — Так вийшло. Не підкажете, де тут кабінет завуча? 

— Мирославо Іванівно, — гукає Катруся і підбігає до мене, смикає за рукав, — У мене бантик спав.

Стоїть, розгублено дивиться мені в очі і простягає бантик на долоні. Половина білих кучериків розсипалися по плечах, інший бантик на місці і тримається добре. На жаль, гребінця у мене з собою немає, тому швидко поправляю руками і закручую високий хвостик. Виходить майже так само ідеально, як і сусідній.

— Ну ось, все готово, — кажу Каті, — Можна йти до класу.

— Дякую, — задоволено тягне Катя і бере мене за руку, тягне в бік класу. Гмикаю, але слухняно йду за нею, побіжно махнувши рукою Тодосьовичу і новому фізруку.

— А як же кабінет завуча? — долинає голос Ярослава за спиною, обертаюся.

— Тодосьович вам розкаже, — вимушено посміхаюсь.

— Радий знайомству, — долинає слідом. — Ще побачимось!

Ввічливо киваю і продовжую свій шлях.

Катя вчепилася в мою руку, наче злякалася чогось. Така маленька ручка, а так міцно тримає. Зупиняємося біля дверей її класу.

— У тебе все добре, Катрусю? — питаю її, вивільнивши свою руку.

— Ви з тим дядьком на побачення підете? — питає, насупивши брови. — Не ходіть із ним. Підіть з моїм татом. Він казав, що ви йому подобаєтесь.

Щоки починають палати, жар приливає до вух і тепер їх кінчики поколюють. Невже і справді сказав дитині, що я йому подобаюсь? Як же хочеться повірити. А може то все дитячі вигадки?

— Так і сказав? — недовірливо перепитую.

— Угу, — киває Катя, хвостики підскакують з кожним кивком голови, — Сказав, що ви йому дуже подобаєтесь.

Подобаюся… Дуже... Значить, не все ще втрачено. Проте й радіти зарано боюся. Та й ще немає чому радіти. Все одно від цієї думки теплішає всередині. Але ж не хочеться вплутувати в свої переживання ще й дитину. Хоча й добре, що Катя не засмучується через те, що я подобаюсь Віті. Могла б ревнувати його. А вона, навпаки, мене ревнує до всяких «дядьків».

— Гаразд, Катрусю, — відчиняю їй двері класу, — Біжи на уроки. За хвилину продзвенить дзвоник.

Вона кидає на мене ще один страждальний погляд і заходить до класу. 

А я залітаю до свого кабінету і притуляюся спиною до дверей. Серце калатає, у вухах все ще гаряче. Це ж треба: мені не казав, а дитині сказав. А якщо вона все не так зрозуміла? Якщо він мав на увазі, що я йому подобаюсь у ролі друга?