Розділ 28. Мирослава

— А це ваш жених? — питає Катя.

Ми так і стоїмо в коридорі. В її руках — портфель і бантики. Вітя знову не встиг її заплести. Блакитні очі блищать з-під світлих вій. Я й досі в піжамі, бо проспала зустріч з Олегом. Може й добре, що не чепурилася, довелося б починати спочатку, бо новини вибили грунт у мене з-під ніг. Це ж треба, у Олега буде дитина, а мені лишається лиш грати в дочки-матері.

— Ні. — посміхаюсь. Я завжди їй посміхаюсь. Не можу не посміхатися, — А чого питаєш?

— У вас квіти, — показує рукою на кришталеву вазу з білими трояндами.

— Так, — киваю, — Квіти. 

— Можна понюхати? — питає Катя і стає на пальчики, тягнеться носом до комода. 

Він для неї зависокий. Беру у руки вазу з квітами і тримаю так, щоб вона могла понюхати. Вона гучно тягне носом біля троянд. Ще раз.

— Вони не пахнуть, — здивовано каже Катя. — А так буває? Що у вас все пахне квітами вдома, а квіти — не пахнуть.

Це ж треба, і Каті вони не пахнуть. Значить, не здалося.

— Виходить, що буває, — кажу, ставлю вазу на комод. — Ти снідала?

Знімаю з Каті куртку і вішаю на гачок. Їй буде жарко, поки ми зберемось.

— Так, бабуся нас нагодувала, — випинає животика вперед і гладить по ньому рукою.

— О, то ви у бабусі ночували?

— Ага, на маршрутку спізнилися, поки тато дрова рубав, і довелося ночувати. 

— А ви мою бабусю не бачили? Вона ж там поруч, через паркан живе, — піднімаю брови.

— Справді? То вона бабина сусідка? — дивується Катя. 

— Ага, — підморгую.

— Ого, класно. Ваша баба і моя баба сусідки, — сміється. — А мені зубна фея сто гривень поклала під подушку за зуба.

Боже, як у дітей швидко перескакують думки. Не встигаю за нею.

— Клас. Вітаю, — сміюся разом з Катею.

— А ви у піжамі в школу підете? — вона схиляє голову і роздивляється мій спальний костюм. Сміюся. Щось я забагато сьогодні сміюся.

— Точно, — кажу. — Треба переодягнутися. Почекай мене, будь ласка, в своїй кімнаті, — кажу. Всередині все на мить холоне. 

У своїй… 

Закушую губу. Катя йде до кімнати, де ще від суботи спить її пупс. 

— А той дядько точно не ваш жених? — виглядає з-за дверей Катя.

— Точно, точно, — запевняю її і ми йдемо кожна у своїх справах. Катя — будити пупса, а я — збиратися на роботу.

Знімаю піжаму, акуратно складаю її у шухляду. Швидко одягаю чорні брюки і рожевий светр з трикутним вирізом. Поправляю золотий кулончик-сердечко на тонкому ланцюжку — подарунок мами на шістнадцятиріччя. До того він належав їй, а ще до того — її мамі. Я мріяла продовжити цю сімейну традицію і подарувати його своїй дочці, відколи ми з Олегом почали планувати дитину. Не склалось.

Торкаюся кулона, стискаю його між пальцями й ковзаю ним по ланцюжку. Вжух-вжух.

Я справді уявляла собі кожну мить своєї вагітності: як нудить зранку, як ворушиться маля, як випинається ніжка під шкірою. Як росте живіт, і стає великим-великим. Але матка виявилась надто маленькою і недорозвиненою, щоб виносити дитину. 

Дивно. Матка у мене надто маленька, щоб виносити дитину, а серце надто велике, щоб жити тільки для себе. Іноді мені здається, що нерозтраченої любові у ньому вистачило б на цілий світ.

Підходжу до свого туалетного столика і сідаю на пуф. Наношу спрей для рефрешу зачіски, термозахист і вкладаю волосся феном. Прибираю пасма біля обличчя і заколюю їх маленькою заколкою позаду. Коротші пасма біля вилиць залишаю випущеними. Кілька помахів тушшю, легкий блиск для губ і я готова до роботи. Тепер треба заплести Катю і можна вирушати.