Розділ 26. Мирослава

Проспала! 

Злітаю з ліжка за секунду, хапаю телефон. Намагаюся навести різкість, не виходить. Перед очами все пливе. Моргаю, тру очі. 

Господи, вже пів на сьому. 

Олег буде з хвилини на хвилину. 

Що я встигну? Може хоч вмитися і зуби почистити? Прожогом несуся у ванну, 

— А щоб його, — мізинчик врізається в одвірок. Тримаюсь за нього рукою і скачу на одній нозі. Відкриваю воду, складаю руки човником і набираю холодної води. Хлюпаю водою в своє обличчя. Холодна вода остаточно приводить мене до тями. Краплі стікають по шиї, поколюють. Прикладаю м’який рушник до обличчя, промокаю. 

Вичавлюю зубну пасту на щітку і починаю оскаженіло чистити зуби. Лівою рукою тягнуся до тюбика з кремом, наче якщо я встигну відкрити тюбик раніше на секунду, то встигну і все інше. Полоскаю рота від зубної пасти.

Лунає дверний дзвінок. Не встигла.

Дивлюся в дзеркало — піжама пристойна, час ще є, то встигну до роботи переодягнутися. Прочісую волосся пальцями, стає трохи краще. Швидко мащу крем на обличчя і дорогою до дверей намагаюся його рівномірно розподілити.

Відчиняю.

— Привіт, — усміхається Олег.

Він змінився з того часу, як ми бачилися востаннє. Русяве волосся пострижене коротко, коли ми були одружені він носив довше. Коротке чорне пальто поверх ділового костюму, бордова краватка на білій сорочці. Поширшав у плечах. Наче навіть вищим став. Чи то нарешті розпрямився, ожив за цей час, що ми не разом? Стоїть у порозі, роздивляється мене в піжамі. В руках букет білих троянд в паперовій обгортці. Одна, дві, три… дев’ять. Опускаю очі нижче. На ньому дорогі туфлі з квадратними носами. Точно не до мене так прибирався. 

— Можна зайти? — питає, простягає мені букет. — Це тобі.

Стаю в бік, щоб він міг зайти, а тоді беру квіти. За звичкою пірнаю в них носом, вдихаю аромат. А немає його, того аромату. Квіти не пахнуть. Дивно, білі троянди завжди пахли весною, свіжістю. А ці зовсім не пахнуть. Наче пластмасові.

— З якого приводу букет? — питаю.

Олег знімає пальто, вішає його на гачок в передпокої, роззувається.

— Не хотів йти з порожніми руками. Подумав, ти ж любила квіти раніше. Чи вже не любиш?

— Не знаю. Давно не думала про це, — кажу, розтягую губи в посмішці, — Дякую. Чаю, кави?

— Не відмовлюся, — каже і проходить на кухню.

— Пам’ятаєш ще як каву варити? — не знаю навіщо я це питаю, насправді мені байдуже чи він згадує наш шлюб. Краще б не згадував. 

Олег киває.

— Завариш? А я поки квіти у вазу поставлю.

— Без проблем. — каже і знімає піджак, кладе його на спинку стільця і закочує рукави білої сорочки. Руки його теж наче побільшали. Безпомилково знаходить каву в кухонній шафці, дістає кавомолку. 

Колись я любила, як він обіймав мене зі спини. А тоді розлюбила. А тепер не впевнена чи любила його взагалі? Чи шукала свою людину, свою сім’ю? Шукала, на кого спертися. До кого пригорнутися.

Йду до кімнати і дістаю кришталеву вазу. На вигляд вона тендітна і ніжна, мереживний візерунок по кругу додає відчуття легкості, а насправді вона важка, як каменюка. Набираю води в кухні і ставлю на трюмо в коридорі, перед дзеркалом. Знімаю паперову обгортку з троянд і по одній виставляю їх у вазу, щоб вони красиво перепліталися по спіралі. Бутони пишні, свіжі, листки зелені і пружні. Шипів немає. Що то за троянди без шипів? І без запаху…