— Тату, почитай казку, — капризує Катя, коли я вкладаю її спати у батьківській хаті.
Вимикач біля дверей, тому я вже погасив світло. Ліхтарик на телефоні — єдине джерело світла в цій кімнаті. Роззираюся довкола. В цій кімнаті ми з Іркою жили після весілля. Килим з оленями приховує вицвілі на сонці шпалери. Колись зсунуті ліжка здавалися одним двоспальним, а тепер вони розсунуті по різні боки кімнати і між ними стоїть тумба з радіо, яке вже давно ніхто не вмикає. На підлозі теж килим з дивакуватим візерунком. Сірі штори з папугами щільно зашторені. Чи то може вони були колись білими? Хтозна, вже й не розбереш.
— Та тут книжок немає, — стенаю плечима, вкриваю її ковдрою під горло і цілую в лоба, — Та й вставати завтра рано. Маємо на першу маршрутку встигнути, на вулиці буде ще темно. Треба спати.
— Гаразд, — невдоволено сопе донька, — Ти теж вже лягаєш?
— Так, — кажу і йду до свого ліжка. Залажу під ковдру і вимикаю ліхтарик. Телефон кладу на тумбу поруч з радіо.
— Добраніч, принцесо, — кажу в темряві.
Кілька хвилин слухаю дихання дочки. Мені незручно тут спати. Справа не в ліжкові, і не в самій кімнаті. Я просто відвик від цього місця. Або звик до іншого. Тут інша енергетика, інші відчуття і запахи. Та навіть повітря інше. Я наче й дихаю тут у борг.
— Тату, — висмикує мене з роздумів тихий Катін голосок.
— Що, доню?
— А ти з ким вчора на побачення ходив?
— Звідки ти знаєш про побачення?
— Чула як ви з Мирославою Іванівною говорили, коли вона казала вибач, що так з побаченням вийшло.
— А-а-а, зрозумів. — кажу, — Це навіть не побачення, а так… знайомство було.
— І що ви там робили? — питає Катруся.
— Ну-у-у, — тягну, не знаю як говорити з дитиною, що тато був на побаченні з іншою жінкою. Я ще не говорив з нею про іншу жінку, хтозна як вона сприйме новини. Ще є час, потім поговорю. — Пили каву і знайомились.
— А ти брав з собою паспорт? — питає. Я насторожуюсь, до чого тут паспорт?
— Ні, а навіщо? — не дихаю, слухаю уважно.
— Ну, щоб дупи не нюхати, — каже Катя.
Що? Різко сідаю на ліжку, хапаю телефон і вмикаю ліхтарик. Може треба їй температуру поміряти?
— Не зрозумів, — спускаю ноги на підлогу і йду до Каті. Кладу руку на лоба — наче нормально все.
— Мені Мирослава Іванівна казала, — світить беззубою посмішкою.
— Що вона тобі казала? Коли?
— Коли собаки нюхали дупи в парку, а я питала навіщо. То вона сказала, що вони так знайомляться, бо в них паспорта немає.
— Фух, — видихаю голосно. Ото Мирослава, ото вигадала, — Ну в мене-то паспорт є. Це тільки собаки так роблять.
— А-а-а, — тягне Катя, — Зрозуміла.
Натягує свою ковдру під підборіддя і заплющує очі. Я лягаю в ліжко і вимикаю ліхтарик. Треба заснути скоріше, бо вставати вдосвіта.
— Тату, — знову гукає Катя.
— Що? — відкликаюся. Може краще вдати, що сплю. Хтозна, про що вони ще з Мироською говорили. Усміхаюся в темряві.
— А тобі Мирослава Іванівна зовсім не подобається? — питає і тиша така стоїть, що здається, що вона не дихає.
Серце стискається, бухкає. Вони і про це говорили? Чи це так помітно зі сторони?
— А чого питаєш?
— Мені просто цікаво. Чому ти її на побачення не запрошуєш? Вона гарна і добра. І не лається, як баба Ганя. А ще у неї все пахне вдома.
Краще б і справді вдав, що сплю.
— Подобається, — тихо кажу, — Але не всіх, хто подобається, треба на побачення одразу запрошувати.
— Чому? — не вгамовується донька, — Це ж просто: подобається — запросив.
— Бо у дорослих все складніше. Ти не зрозумієш.
— Не хочу бути дорослою, — сонно бурмоче Катя.
— Я теж, — сміюся тихо, — А тепер спи. Нехай тобі насниться веселка.
— Добраніч, тату.
— Добраніч, принцесо.
Її рівне дихання розходиться кімнатою. Дитячий сон такий: ось говорила, а ось вже сопить тихенько. Якби і я так вмів. А тепер лежу і думаю: а чому я не запрошую Мирославу на побачення? Мені і самому цікаво, чому. Мабуть тому, що не можу навіть уявити її в цій кімнаті, посеред вицвілих шпалер, старезних килимів і сірих штор з папугами. Чи то може вони колись були білими… хтозна.