Розділ 21. Вітя

Людей у маршрутці повно, ледве запихаюсь, як у консервну банку. Куди вони всі їдуть у вихідний? Передаю гроші за проїзд і стою затиснутий між металевим поручнем і об’ємною тітонькою у пуховій хустці з картатою торбою. Душно.

Подумати тільки, у Катрусі випав перший зуб, а мене не було поруч. Чомусь я завжди думав, що її доведеться вмовляти чи вести до стоматолога. А воно отак — раз і все. Знаю ж, що нічого страшного не сталося, але все одно мчу до них. Добре, що саме Мирослава була поруч з Катею в той момент. Коли дочка з нею, мені якось спокійніше. 

Я відчуваю таке полегшення, що це недолуге побачення скінчилося. Подумки дякую Мирославі, що перервала ці тортури. 

Оксана наче і непогана, не скажу, що якась неприємна чи ще щось таке. Але… Таке враження, що в переписці була не вона, принаймні не справжня. Може то штучний інтелект писав замість неї? Хтозна. В такий час живемо, що вже й не знаєш достеменно де правда, а де «згенеровано штучним інтелектом». Інтелігенцією тут, бляха, і не пахне.

Маршрутка зупиняється. Чоловік у сірому кашкеті просить пропустити його до виходу. Для цього половині маршрутки доводиться вибиратися на вулицю, а тоді затрамбовуватися назад. Простору від того, що один пасажир вийшов, більше не стає.

Щоб побачити бодай щось за вікном маршрутки, треба нагнутися. В моєму положенні це нереально, тому все, що я бачу — це кашкети, берети і шапки попутників. 

— Зупиніть біля «Мегаленду», — гукаю водієві. Принаймні він бачить, де ми їдемо.

Транспорт зупиняється і я нарешті звільняюся з цього душного полону. Вдихаю холодне повітря на повні груди і спішу до входу в торговий центр. 

Скляні двері роз’їжджаються переді мною і я наче потрапляю в інший вимір — навколо аромат парфумів на розлив, яскраві вивіски брендів, десь під стелею лунає магнетична музика. Озираюся — за склом та сама вечірня слякота кінця лютого і тьмяні вуличні ліхтарі. Добре, що зараз мені туди не треба. Шукаю поглядом вказівники до фуд-корту і спішу побачити доньку з Мирославою.

Знаходжу їх за столиком кав’ярні.

— Тато! — кричить мала. Зіскакує зі свого стільчика, несеться назустріч і з розбігу вискакує до мене на руки. Підхоплюю її, вона обіймає мене за шию однією рукою,  іншу підносить до обличчя, затиснуту в кулачок, розкриває її і показує мені зубчика.

— Диви, — каже, — Покладемо його під подушку сьогодні?

— Звісно, — кажу. Вона затискає його знову в кулачок, я ставлю її на підлогу і підходжу до столика, за яким сидить Мирослава з подругою. Все-таки не побачення, як я подумав. Видихаю.

— Привіт, — вітаюся.

— Це Ната, — представляє свою супутницю Мирослава, — Моя подруга. А це — Вітя.

На мить завмираю. Чекаю, яку характеристику вона мені дасть. Друг? Сусід? Батько Каті? Але вона нічого більше не додає. Виходить, я просто Вітя. Ната привітно усміхається і киває.

— Приємно познайомитись, — каже і підводиться зі свого місця, — Я вже маю бігти. Вас підкинути?

Мирослава кидає на мене погляд, чекає моєї реакції. Я заперечно хитаю головою.

— Дякую, Нато, — каже Мирослава, — Тобі ж зовсім в інший бік. Ми самі доберемося.

— Тоді, гарного вам вечора, — цілує Мирославу в щоку, простягає мені руку, я легко стискаю і вона йде.

Мирослава підводиться, бере своє пальто.

— Може викличемо таксі? — пропонує, — У мене є знижка на поїздку убера.

Вдихаю. Груди розпирає від дивних відчуттів. Наче мало повітря, наче хочеться набрати більше, а не можу. Мені чогось так не хочеться додому. Що на мене там чекає? Плита, макарони і брудні тарілки, які я так і не помив після сніданку. Нудьга. А з цими двома — Катею і Мироською, — мені точно нудно не буде.

— А ви вже їли піцу? — дивлюся, як повільно розквітає усмішка Мирослави, як Катруся навмисне розтягує посмішку, щоб було видно беззубе місце. В грудях розповзається легкість. Видихаю.