Розділ 20. Мирослава

— Ти геть здуріла, Мироська? — Ната заправляє за вухо пасмо чорного волосся з синім відливом і витріщається на мене, — Чи тобі Вітя вже не треба?

Закушую обидві губи зубами зсередини. Позираю на дітей, з нашого місця добре видно дитячу кімнату. Катруся дереться на гірку і з’їжджає в кольорові кульки. Сміється. І одразу знову біжить на гірку.

— Треба, — бурмочу, насуплююсь, — Але я вже не знаю, що робити. Я не така смілива, як ти. 

— Для початку треба припинити це нікому не потрібне побачення, — Ната вказує пальцем на мій телефон на столі, — Дзвони йому.

Дивлюсь на свій телефон. Він одночасно манить і лякає. Ні. Нізащо.

— Ти що? — зітхаю, — Що я йому скажу? Вітя, тобі не треба те побачення?

Ната закочує очі, тоді плескає руками по столику. Відвідувачі за сусідніми столиками обертаються. Ната вміє привернути увагу, навіть тоді, коли вона абсолютно зайва.

— Навіщо таке казати? — гучно видихає, — Вигадай щось. Тобі ж не треба негайно зізнаватися йому у почуттях. Просто треба, щоб його побачення закінчилося вже. 

Кліпаю, дивлюся на Нату. Може й справді треба, щоб воно закінчилося…

— Скажи, що у Каті живіт болить. Ні, надто підозріло. Скажи… скажи… О! Скажи, що тебе терміново викликають на роботу.

— У суботу? — стукаю пальцем по скроні.

— Ага, точно. — Ната жує свою нижню губу і на мить заплющує очі. — Скажи, що мені погано! Ну, зобрази паніку і скажи, щоб терміново їхав сюди, бо Катрусю немає з ким залишити.

Телефон зачаровує, гіпнотизує, затягує в темний екран. Може й справді подзвонити? Ненавиджу брехати. Не дзвонитиму. Ні.

— Ні. Не дзвонитиму, — постановляю. 

— Мирославо Іванівно, — розгублений Катрусин голос висмикує мене з гіпнозу телефона. — Дивіться.

Вона стоїть біля нашого столика і простягає до мене праву долоню. На ній — зуб. Звичайнісінький зуб. Її. Всередині все холоне, дихання спирає. Як? Вона впала? Я не догледіла? Погляд підскакує до її обличчя. Вона широко всміхається, на всі свої дев’ятнадцять молочних зубів. Молочний! Видихаю.

— Ось! Ось воно! — вигукує Ната, хватає мій телефон і фотографує Катю. 

В кадрі — щаслива Катруся, беззуба посмішка і маленька долонька з першим молочним зубом.

— Відправляй! Це доля! — Ната задоволено потирає руки, поки я швидко друкую повідомлення. Натискаю відправити. Не встигаю навіть погляду відвести від телефону, як дві галочки засвічуються зеленим. Слідом на екрані спливає фото сімнадцятирічного Віті і лунає тиха мелодія. Шляху назад немає. 

Натискаю «Відповісти».

— Бляха, що у вас сталося? — Вітя схвильований не на жарт.

— Вітю, все добре. Нічого не сталося. Просто зубчик випав. Це молочний.

— Я зараз по відео передзвоню, — кидає в слухавку і відбиває дзвінок.

Дивлюсь на Катю, вона здається задоволеною.

— Що мені тепер з зубом робити? Під подушку класти? — Катруся щебече так швидко, що я не встигаю відповісти на жодне з її питань — Ліза клала, їй зубна фея двадцять гривень принесла, а зубчика забрала. І мені принесе, якщо я покладу? 

Здається, я злякалася більше, ніж Катя. Вона роздивляється свого зуба, показує його новим друзям, яких зустріла пів години тому, хизується беззубою посмішкою. Ніколи б не подумала, що втрата молочного зуба може принести дитині стільки задоволення. Хоча малою я теж не сумувала, навпаки — раділа. Бо зубна фея покладе під подушку гарну купюру, а зубчик зникне. Всі вони, певно, і досі там — у квартирі, яку не наважуюсь прибрати вже майже десять років. Вона так і стоїть замкнена. Бабуся каже, щоб прибрала там і можна було б здавати. А я не можу. Не можу і все. Приходжу, дивлюся, торкаюся батьківських речей. Плачу. Говорю з їхніми фотографіями. 

Вітя дзвонить по відеозвʼязку. Відповідаю.

— Мирославо, точно все добре? Ви в якому торговому? — Вітя стоїть на вулиці, крутить головою по сторонах, — На яку мені маршрутку сідати?

— Ми в «Мегаленді», — кажу. 

Вітя на мить замислюється, а тоді переходить дорогу. Катруся підходить до мене і тепер на екрані — ми вдвох.

— Тату, — Катя хизується беззубою усмішкою, — Бачиш? У мене зубчик випав.

— Тобі не боляче? — питає Вітя, він вже на зупинці громадського транспорту.

— Ні, — Катя усміхається дужче, — Тепер буду як Ліза. А зуба під подушку покладу.

— Маршрутка вже під’їхала, — каже Вітя, — За пів години буду.

Ну от, місія виконана, побачення завершено завчасно. Під ребрами трохи тягне. Видихаю, натягнуто усміхаюся Катрусі і Наті. На очі трапляється вивіска піцерії по сусідству. Піцу ми так і не купили. В боковій кишені сумочки лежать Вітіні сто гривень. На піцу.