Частина 2. Моя черга на щастя

Валентин був веселим. Тільки-но він з’являвся, як туга вмить вивітрювалася й зникала. Туга, що супроводжувала мене останні роки, була вже спокійною, не рівня тому горю, яке я пережила.

Офіційне знайомство сталося, коли мені стукнуло п'ятдесят, а йому — п'ятдесят сім. Хоча вперше наші шляхи перетнулися значно раніше: я тоді, вчорашня школярка, саме прийшла у відділ кадрів заводу. Валентин, пролітаючи повз, кинув:

— Тобі треба змінити вигляд. У такій хустці чоловіка не знайдеш.

— Не ваше діло, —  ображено буркнула я.

Ми стикалися то в їдальні, то на прохідній. Він постійно дошкуляв  порадами:

— Навіщо ти пришила ґудзики до светра? Зріж негайно.

І зникав, як вітер.

— Не ваше діло! — кричала я навздогін.

Але вдома, дивлячись у дзеркало, вперто вирішувала: з ґудзиками таки краще.

Ми могли не бачитися роками, а потім зустрічатися по кілька разів на тиждень. Подруги шепотілися: бабій, одружений... Пізніше я дізналася правду: він розлучився, потім узяв шлюб із жінкою, на двадцять років молодшою, і знову розлучився.

Одного разу за спиною пролунав голос:

— Тоню, дозвольте запросити вас у кіно?

Я озирнулася. Валентин усміхався, простягаючи троянду.

— Ви знаєте моє ім'я?

— Впевнений, що ти моє теж знаєш. Не завод, а село.

Ніхто й ніколи не дарував мені квіти ось так — без приводу. Піти в кіно? Якось незручно... Але вдома чекає лише порожня квартира.

— Навіщо я вам? — нерішуче запитала.

— Фільм цікавий. Разом веселіше, — не здавався Валентин. — Я чоловік позитивний. Не п’ю, не курю, спортом займаюся.

— А я... теж не п’ю і не курю, — несподівано для самої себе випалила я.

Але навіть у п’ятдесят я боялася глузувань. Тим паче, Валентин кликав дивитися кіно до себе додому — він нещодавно купив відеомагнітофон. Звідки такі гроші? Із заводською зарплатою на їжу ледве вистачає. Та Валентин не відступав. Щодня чекав на прохідній із трояндою, кликав у кіно, отримував відмову і  проводжав до під’їзду.

Я й хотіла б зайти, але щось усередині не пускало. Здавалося, треба підготуватися до розставання ще до того, як усе почнеться. А раптом він роздивиться зблизька — і казка скінчиться? Зрештою я вирішила діяти на власній території: запросила Валентина на обід. Готую я добре. Вперше за багато років я накрила стіл — так, як колись з мамою.

— Виходь за мене, — раптом сказав він, наминаючи борщ. — Смачно готуєш.

— Тобі що, хатня робітниця потрібна?

— Чому робітниця? Мені дружина потрібна, — буденно відповів Валентин, не відриваючись від тарілки.

— Я згодна.

— Тоді післязавтра в РАЦС. На десяту ранку.

— А як же робота?

 — Та я звільнився ще рік тому. Тепер  працюю у будівельній фірмі. Цей тиждень вільний. За заводську зарплату троянд не накупишся… А ти відпросися. Не щодня ж у РАЦС ходять.

Мені було ніяково зізнатися, що  я туди вперше  йду— на відміну від нього. Ніби нічого поганого не зробила, чому ж так соромно? Хіба я винна, що заміж ніхто не кликав? Чи все-таки винна? Валентин освідчився якось дивно. Мабуть, він жартує. А я, дурепа, погодилася.

Ми розписалися за місяць і тимчасово оселилися в нього. У мене в квартирі затіяли ремонт. Сімейні клопоти поглинули цілком: сніданки, обіди, вечері, прання. Життя закрутилося з шаленою швидкістю. Я вирішила, що буду найкращою дружиною у світі. А також я знайшла свій сенс — насолоджуватися кожною миттю. Мчала додому з думкою: «Я щаслива», прокидалася а в голові  лунало: «Я щаслива».  Я кохаю, мене кохають.

А що там попереду... Я впораюся з усім.