Частина 1. Запах тютюну

Батько зустрів маму в сорок шостому, одразу після війни і закохався. А може це мама закохалася? Сорокарічний чоловік, який пройшов усю війну. У ті часи жінки не перебирали, а бажання мати дитину було сильнішим за будь-які умовності. Мама навіть не знала, чи одружений він. Він попросив не питати про минуле. Вона й не питала.

Коли я народилася, нам  виділили окрему кімнату у гуртожитку. Я досі виразно пам’ятаю запах тютюну, яким просочився татів одяг. Вдихаєш його, немов наркоман, і насолоджуєшся. Сидіти у тата на руках – хіба буває щось краще? Ці миті назавжди врізалися  в пам’ять.  Багато років вони залишалися острівцем насолоди – у мене є тато, він мене любить. У дитсадку в багатьох лише мами й бабусі. Тато – рідкість. А в мене — і тато, і мама… Пів  групи дивилося із заздрістю у мій бік.

Тато пішов, коли мені виповнилося п'ять. Як з’ясувалося, у нього вже була сім'я — дружина і син. Вони загубилися під час війни, і всі ці роки він шукав їх. Мама плакала щовечора, а я злилася. Думала: «Мама погана, раз тато пішов». Але ж я не винна… Я чекала, що тато повернеться, адже ми живемо в одному місті. Я була готова навіть полюбити його сім'ю. Та тато не приходив. Він більше не з’явився жодного разу.

Я підросла й дізналася, де він працює.  Сповнена надії прибігала до прохідної під кінець зміни. Тато проходив повз, не вітаючись. А я не наважувалася заговорити — боялася, що відштовхне. Лише жадібно вдихала знайомий запах тютюну: від цього ставало то трохи легше, то, навпаки, ще сумніше. Коли тобі лише десять, у почуттях важко розібратися. Одного разу я натрапила на своє свідоцтво про народження. У графі «батько» значилося ім'я — Михайло. Ні прізвища, ні по батькові. Мама щось пояснювати відмовилася.

— Не будемо згадувати минуле. У тебе є я. У мене є ти. Навіщо нам хтось іще? — мама міцно обійняла мене. — Ти — найцінніше, що я маю.

Я змирилася. Та й що я могла вдіяти? Дорослі вирішують, діти слухаються.  Такі правила. А якщо діти бунтують — їх карають. «Підростеш — зрозумієш», — стандартна відповідь. А як ні? Твої проблеми. Уроки, прибирання, магазини — ось твої обов’язки, і не лізь із незручними питаннями.

Після школи я влаштувалася на той самий завод, де працював тато, і вступила на вечірнє до технологічного. Хай тато мене забув. Я все одно його любила, навіть якщо він і не тато зовсім. Мені нічого не треба. Бачити й уявляти, що він рідна людина — цього досить.

Життя помчало. Вранці — робота, ввечері — навчання, на розваги часу не лишалося. Коли мені виповнилося тридцять, мама отримала від заводу двокімнатну квартиру. Подруги  вже всі  повиходили заміж. А мені той єдиний так і не зустрівся. Рідкісні дискотеки нічого не змінювали. Хлопці танцювати не запрошували. Додому завжди йшла сама. На чай покликати було нікого. Подруги сватали якихось самотніх літніх чоловіків. Ображалися, коли я відмовлялася йти на ці вимучені побачення.

— Ви тільки про хороше розповіли, а про недоліки згадати забули? — жартувала я.

— Не в твоєму віці перебирати, — хором пояснювали мої «доброзичливиці».

Кохання. Як воно виникає? Які хімічні реакції змушують думати про когось, мріяти, не спати ночами? Я закохалася у свого керівника. І знаєте, що розбудило почуття? Запах тютюну. Той самий, що в дитинстві огортав батька. Але зараз він будив не дитячі спогади, а приховані, шалені бажання. Я з жахом усвідомлювала, що тіло вимагає свого, волає... Так, він одружений. Але ж кохати не заборонено.

Ніжними поглядами й турботою, навіть тим, як дбайливо я розмішувала цукор у його каві, я торувала стежку до його душі. Ще й це ім'я — Михайло. Таке рідне. Я пекла для нього пироги й торти, намагаючись догодити. Зрештою сталося те, що мало статися: секс просто в кабінеті. Тепер ми залишалися після роботи двічі на тиждень. Михайло був вражений тим, що в мене нікого не було до нього.

— Як? Я в тебе перший? У тридцять років?

Я ніколи не вимагала, щоб він покинув сім'ю. Мене все влаштовувало. Робота стала радістю, куди я летіла щоранку. А вдома чекала мама. Вечорами ми дивилися програму «Час», переконані, що живемо у найкращій країні світу. Через рік я зробила аборт, згодом — другий. А через десять років Михайло перебрався з родиною до Москви. Кар'єра, нічого особистого. Подруги на той час десь поділися. Брехати я не хотіла, а зізнаватися в романі на роботі вважала неправильним. Про стосунки з Михайлом знала лише мама.

Мама вже була на пенсії і стала  найкращою подругою. Вихідні проходили за сценарієм: прибирання, готування, а в неділю — обов'язково святковий стіл для підняття духу. Обидві намагалися додати барв у сіру буденність. Мама брала в бібліотеці книги, ми вечорами обговорювали її враження. Перечитали Дюма і Дрюона, яких сусідці вдалося «дістати» через знайомих. Так непомітно пролетіли наступні п'ять років.

Якось я прийшла з роботи, а мами... Мами більше не було.

Ми знаємо, що всі помремо. Та хіба це знання лікує біль? Мені хотілося піти за нею. Найбільшим бажанням було заснути — і не прокинутись. Щоранку в голові пульсувала одна думка: "Мами немає. Я одна". Пів року я ночувала в сусідки. Додому заходила тільки полити квіти й вибігала зі слізьми. Усе тут нагадувало про втрачене щастя: шпалери, книги, кожен вазон, газети на журнальному столику... Виявляється, щастя в мене було. Просто ніхто вчасно не сказав: "Ти — щаслива".

Бо всі вважають: хіба можна бути щасливою після тридцяти без чоловіка й дітей? Виявляється, так. І байдуже, що думає про це суспільство. Мовляв, життя неправильне: стара діва, живе з мамою. Але хіба суспільство може бути мірилом щастя? Воно, мов машина, котиться і трощить усе, що не вписується в його рамки. Зустрічі з Михайлом, святкові недільні вечері, пошуки нових рецептів, обговорення книг і улюблена робота — все це дарувало незабутні миті. Чому ж я так пізно прозріла? Чому лише втративши, починаємо розуміти справжню цінність того, що мали?

Я навмисне затримувалася на роботі допізна, аби лише не йти додому. А у вихідні вмикала телевізор, лягала на диван і поринала у спогади. Навіть найцікавіші фільми не могли відволікти. Втрата мами  не залишила ані краплі жаги до існування. Навіщо жити? Заради кого? І заради чого? Для чого я взагалі прийшла в цей світ? Спроби знайти розраду в церкві виявилися марними. «На все воля Божа. Страждання очищають душу», — повчав священник. Невже Бог справді хоче моїх мук? Ну що ж. Нехай буде так. Я терпітиму, якщо такий Його задум. Мабуть, мені просто не дано осягнути вищий сенс цих страждань.