Глава 22. Втратити найдорожче

За п’ять місяців у клініці Владу страшенно набридли щоденні процедури. А після сьогоднішніх слів батька Влад взагалі не бачив сенсу свого подальшого перебування у закладі. Остання надія на лікування згасла. Треба якось звикати до нового способу життя, але… Чи вдасться це зробити? 

Влад наказав собі прийняти той факт, що звична для багатьох людей розкіш вільно пересуватися самотужки йому тепер недоступна. Але Лера не бажала миритися з діагнозом і цим вивела на емоції. Проте злився Влад зовсім не на неї, а на себе. За те, що своєю імпульсивністю та необережністю забрав у дівчини та у самого себе омріяне щастя. Що робитиме Лера з прикутим до візка інвалідом у свої дев’ятнадцять років? Хіба ж такого життя вона заслуговує?

Думки про Леру огорнули серце щемливим сумом і Влад тихо зітхнув. Всі ці п’ять місяців вона була поруч. Підтримувала, не дозволяла здуріти від важких думок, дарувала турботу. І кохала. Віддано та щиро, попри всі обставини. Влад згадав як накричав на дівчину і щемливий сум у грудях перетворився на пекучий вогонь провини. Як можна було так скривдити кохану? Клятий дурний настрій!

Влад насилу дочекався завершення процедур. Санітар і медсестра привезли його назад в палату, пересадили на ліжко і пішли. Влад помітив, що на тумбочці не було сумочки Лери і став похмурим. Невже пішла? Влад підхопив свій телефон і побачив на екрані нове повідомлення. Клацнувши по ньому пальцем, Влад відкрив текст.

Лера: «Пішла додому, погано почуваюся. Вибач, що не дочекалася.»

Влад став похмурим, вдивляючись в чіткі літери на екрані. До щемливого почуття провини додалося тягуче погане передчуття. Холодне і якесь… загрозливе. Він образив свою Леру. І це при тому, що вона ходить сюди щодня. Терпить його перепади настрою, ніколи не скаржиться і нічим не показує, що їй теж дуже важко. І що Лера отримала від нього натомість? Ідіот! Товстошкірий егоїстичний телепень! Влад швидко набрав номер дівчини і притулив телефон до вуха. Лера взяла слухавку лише після четвертого гудка.

— Алло, — дівочий голос у динаміку був незвично тихим і сумним.

— Кохана, — Влад чув характерний шум машин і зрозумів, що Лера на вулиці. — Що сталося? Погано почуваєшся?

— Так, — Лера на мить замовкла. — Голова розболілась. Мабуть, від спеки.

— Не думаю, що від спеки, — Влад винувато зітхнув. — Маленька, пробач, що накричав. Останнім часом нерви здають конкретно.

— Я все розумію.

— Ти стільки для мене робиш. Я б здурів тут без тебе, — Влад кинув погляд на годинник. — Зараз дванадцята. Приїдеш ввечері, якщо стане краще?

— Не знаю, — голос Лери став ще тихішим і затремтів. — Мені… Треба деякий час побути самій.

— Леро, ти плачеш? — Влад став похмурим, прислухаючись до її інтонації. — Маленька… Я образив тебе. Вибач мене ідіота!

— Все гаразд, — в динаміку телефону почувся схлип. — Дай мені трохи… часу, добре? Вибач, не можу більше говорити.

Тихий дівочий голос змінився короткими гудками. Влад похмуро поглянув на екран телефону і відчув, що тягуче погане передчуття в грудях стало ще глибшим. Голос Лери ще ніколи не звучав ось так. Владу здавалося, що він зламав щось всередині неї своїми необережними словами. Від цієї думки стало тривожно. Влад вже хотів ще раз набрати номер дівчини, але не встиг. Бо двері в палату відчинилися і на порозі з’явився Ярослав.

— Ти сам? — Ярослав обвів палату поглядом і здивовано вигнув брову, проте у його карих очах промайнула ледь вловима тінь задоволення. — А де Лера?

— Пішла, — Влад зустрів погляд батька. — А що?

— Я поговорити прийшов, — Ярослав підійшов до ліжка і присів на його край. — З тобою і з нею теж. Здається Лера дуже гостро сприйняла твій діагноз.

— Я образив її, — Влад втомлено зітхнув. — Дурень! 

— А вона мене здивувала, — Ярослав усміхнувся, спостерігаючи за сином. — Не кожна дівчина готова ось так підтримувати бойфренда.

— Я завжди тобі казав, що Лера особлива. Про що ти хотів поговорити?

— Знаю, що сьогоднішня новина трохи загнала тебе в шок. Але в сучасному світі навіть прикута до інвалідного візка людина здатна на повноцінне життя.

— Це спроба переконати мене не впадати у відчай, тату?

— Так, — Ярослав примружився. — Я ще хотів сказати… Після цих п’яти місяців я побачив Леру з іншого боку. Більше не заважатиму вашим стосункам. І ще. Не хвилюйся за доходи. Ти будеш забезпечений на все життя.

— Хм… Серйозно? — Влад здивовано поглянув на батька.

— Цілком. Але мушу зауважити, сину! З твоїм діагнозом відкрити СТО буде проблематично. Сподіваюся ти це розумієш. Може все ж таки…

— Тату, ти знову?! Невже лише Лера підтримує мою ідею?

— Не сердься, — Ярослав підвівся з ліжка і м’яко посміхнувся. — Просто подумай над цим, добре? Без емоцій, холодною головою.

Решта дня здавалася Владу нескінченно довгою. Без Лери час тягнувся дуже повільно і навіть сонячний літній день за вікном не тішив яскравими барвами. Влад хотів зателефонувати дівчині, проте зупинив себе. Лера сказала, що хоче побути на самоті. Всім іноді потрібен емоційний відпочинок від інших.