Розділ 7

— Закохатися в мене? — перепитала я, примруживши очі. — Ти хоч чуєш, як це звучить?

— Ти красива, розумна і взагалі неймовірна дівчина, про яку мріють багато чоловіків. Раніше я не помічав цього, але ти особлива для мене. Ти завжди мені подобалася, але я скидав це на нашу дружбу. Кароліно, ти єдина можеш допомогти мені змінитися.

— А ти справді цього хочеш? — спитала я та нахилилася ближче до нього. — Ти не зможеш закохатися в мене, бо тобі так захотілося. Навіть якщо ми будемо разом, то завжди страждатиму лише я. Як тільки з'явиться якась дівчинка подібна на Лолу, чи на тих усіх, що у твоєму смаку, то ти кинеш мене, не моргнувши й оком!

Я відвела погляд, стримуючи своє роздратування. Це все здавалося мені таким безглуздим. Він хоче закохатися в мене, щоб стати кращим, але я не зможу йому допомогти. І не хочу цього зовсім.

— Що змінилося? — тихо спитала я та уважно подивилася на Тимура. — Що змінилося після того, як я надіслала тобі свої відверті фото? Подумав, що непоганий варіант для розваги на ніч? У нас з тобою уже це було, Тимуре, але ж ти навіть не пам'ятаєш.

— Ти справді думаєш, що я говорю зараз усе це лише для того, щоб затягнути тебе в ліжко? Я не такий уже й безпорадний в цьому плані, — трохи роздратовано сказав Тимур. — Але якщо ти так думаєш, то нехай! Ти мала рацію, нам більше нема про що говорити.

Він пильно подивився мені в очі, а тоді піднявся. Хлопець поклав свої руки на стіл і нахилився ближче до мене. Такі його дії мене здивували, але я вирішила не показувати цього, тому не відривала свого погляду у відповідь.

— Хочеш знати, що змінилося? — серйозним тоном мовив він. — Я вперше за весь цей час подивився на тебе не як на подругу.

Тимур пішов геть, залишаючи мене, а я склала руки на грудях і подивилася у вікно. І що тепер робити? Я не хочу, щоб він знову розбив мені серце. Більше не витримаю цього, адже цей біль надто глибокий, навіть глибший за Маріанську западину. Я видихнула, а тоді піднялася зі стільця. Мені потрібно щось вирішити. Звісно, я могла б спокійно пожити тут декілька тижнів, а потім полетіти у Францію, щоб про це навіть ніхто не знав. Але я хочу зробити боляче Тимурові, бо лише так мені стане легше. Я хочу побачити його страждання, розчарування, чи навіть образу. Тільки так я зможу склеїти усі дрібні уламки свого розбитого серця…
Наступні дні я лише те й робила, що придумувала план. Це було надто складним завданням, але одне я знала точно — мені треба зробити так, щоб Тимур все ж покохав мене.
Коли я йшла на пари, то всю дорогу дивилася на свій телефон. Чомусь страшно було дзвонити йому, але так мало б бути правильно. Я набрала його номер і почула ті ненависні гудки.

— Слухаю, — сказав Тимур, коли прийняв дзвінок.

— Привіт, ти зараз зайнятий? — спитала я.

— Ні, не зайнятий. У тебе щось сталося?

— Хотіла сказати, що шкодую про ті свої слова. Звісно, я не думаю так. Просто ти мене дуже сильно здивував.

— Я все розумію, — спокійно мовив Тимур.

— Ми можемо зустрітися? — спитала я.

— Так, можна. Я сьогодні не планував іти в коледж, але якщо хочеш там побачитися, то я прийду.

— Краще в іншому місці. Може, через годину в парку, що в центрі?

— Гаразд.

— Супер! Тоді до зустрічі.

Я вимкнула дзвінок, а тоді глибоко вдихнула. Навіщо взагалі роблю це? Знову наражаю себе на страждання. Я сильніше закуталася у свою шубу, бо на вулиці було холодно. Моє волосся розліталося через холодний вітер і я пошкодувала, що не взяла шапку. Вигляд з вікна здебільшого завжди оманливий.
Мої підбори стукали, коли я йшла старою бруківкою в центр міста. Кидаючи погляди, на будинки, вулички, магазини, я згадувала усе, що у мене з ними пов'язано. Насправді спогадів виявилося багато. Сумно, але з цим містом мені тепер доведеться попрощатися. Навіть не знаю, чи знайду колись у собі сили, щоб повернутися сюди.
Я зайшла в парк і зупинилася біля однієї з лавок. Після чергового пориву вітру, я засунула руки в кишені шуби, щоб хоч трішки зігрітися. Та тепліше мені так і не стало, тому я почала тремтіти. Де ж той Тимур? Я опустила погляд на білий сніг під своїми ногами, намагаючись не зважати на холод. Раптом переді мною з'явилася рука, в якій була біла троянда. Я аж підскочила від переляку.

— Ей, ти чого? — сказав Тимур, усміхнувшись.

— Ти налякав мене, — буркнула я, все ще дивлячись на квітку.

— Це тобі, — він простягнув троянду ближче до мене.

— За що цього разу просиш пробачення? — спитала я.

— Просто захотів зробити тобі приємно. Я знаю, що ти любиш білі троянди.

— А ще тюльпани, — я взяла квітку в руку. — Теж білі.

— Ти, мабуть, уже змерзла тут, — сказав Тимур і раптом доторкнувся до моєї руки. — В тебе такі руки холодні. Ходімо кудись в тепле місце.

Я нічого не сказала, а просто кивнула та знову засунула руку в кишеню. Щоправда, в одній довелося нести троянду. На щастя, рукави моєї шуби достатньо довгі.

— Думаю, що ми могли б спробувати, — сказала я та понюхала троянду, усміхнувшись. — Я допоможу тобі змінитися, бо ти мене вже дратуєш, якщо чесно.

— І чим же я тебе дратую? — поцікавився Тимур.

— Тим, що ти такий ідіот. Ти просто марнуєш своє життя, але ми це змінимо. Правда ж?

— Змінимо, — погодився Тимур і кивнув на двері однієї з кав'ярень. — Можемо сюди зайти. Тут точно має бути твоє улюблене капучино на кокосовому молоці.

Я кивнула, вдаючи, що зовсім не здивувалася. Тимур пам'ятає такі дрібниці? Я насупилася, бо це мені не дуже подобалося. Зараз у кожному його вчинку буду помічати лише хороше. Тупа закоханість, в якій одне хороше слово заміняє десятки, а то й сотні поганих. Тимур відчинив двері та пропустив мене першу всередину. У приміщенні було так тепло і від цього я усміхнулася. Він допоміг мені зняти шубу та повісив її на вішак. Я сіла на стілець біля вільного столика, спостерігаючи за тим, як Тимур знімав своє пальто. Потім він опустився на крісло навпроти.

— Не знаю як ти, але я дуже сильно зголоднів, — сказав він.

— Зараз же лише одинадцята ранку.

— Ну, я ще нічого не їв. Якщо чесно, то твій дзвінок мене розбудив.

— Вибач, я не знала.

— Це дурниці, — Тимур почав розглядати меню. — Що ти будеш? Солодке ти не любиш, але тут є круасани. Я пам'ятаю, що ти їх обожнюєш. Здається, оцей з мигдальною начинкою. Замовити тобі його?

— Ем, так, — трохи розгублено сказала я, — а ще капучино на кокосовому молоці.

— Добре, а собі я візьму те ж саме.

Тимур покликав офіціанта і зробив замовлення. Мені принесли вазу з водою, щоб я поставила туди свою троянду. Мене так дивувало те все, що відбувалося зараз. У нас наче побачення і з'явилася якась незручна напруга.

— То які у нас плани? — спитав Тимур.

— А вони у нас є?

— Нам треба більше часу проводити разом. Знаєш, я зрозумів, що дуже сильно прив'язався до тебе. Мабуть, щоб зрозуміти це, мені потрібно було тебе на деякий час втратити. Я дуже радий, що між нами уже все добре.

— А пам'ятаєш, як тобі не подобалося, що я з'явилася у вашій компанії? — спитала я, усміхнувшись. — Ти тоді так дратувався, коли я була з вами.

— Я просто не міг змиритися з тим, що у нашій хлопчачій тусовці з'явилася дівчинка. Проте ти виявилася дуже хорошою... Ем... — Тимур трохи розгубився.

— Подругою, — продовжила за нього я.

— Так, — він кивнув. — І для мене, і для Мартина.

— Мені теж пощастило з вами. Про таких друзів варто лише мріяти. Ви завжди мене захищали та підтримували. Деякі хлопці навіть боялися дивитися в мою сторону. 

— Це тому, що ми з Тіном їх відганяли від тебе, — Тимур усміхнувся. — За тобою постійно бігали хлопці, але вони не заслуговували тебе.

— А ти? — спитала я та уважно подивилася на нього. 

— А я в першу чергу, — відповів він.

— Але все ж ти зараз тут і у нас ніби побачення.

— Бо я хочу стати кращим для тебе і заслужити тебе.

— Ти ж розумієш, що це звучить так, наче в казці? — я склала руки перед собою. — Мені важко повірити тобі і я навіть не знаю як реагувати на таку твою поведінку. Ти уважний, милий, турботливий і навіть пам'ятаєш різні дрібниці, які я люблю. Мене це лякає, Тимуре. Боюся, що це знову якась твоя гра і я не хочу залишитися з розбитим серцем, розумієш?

— Ми не дізнаємося, якщо не спробуємо, Кароліно, — він раптом міцно взяв мене за руку. — До того ж я маю ще багато часу, щоб довести тобі щирість своїх слів.

Я нічого не сказала, а просто усміхнулася. Нема у нас часу, Тимуре, нема. І навіть якщо це його гра, то цього разу перемога буде точно за мною.

Ми говорили про різні дурниці, наче звичайні старі друзі, але водночас було щось таке незвичне. Затяжні погляди, зніяковілі усмішки та мимовільні дотики, — це все додавало якоїсь романтичної атмосфери. А ще й ця спокійна музика.

— Я так розумію, що ти на пари уже не підеш? — спитав Тимур, коли ми вийшли з кав'ярні.

— Ні, не піду.

— Можемо ще прогулятися якщо хочеш, або просто посидимо в автомобілі. На вулиці все-таки холодно, а ти ще й без шапки.

— Краще в авто, бо я чомусь сильно змерзла.

Тимур міцно взяв мене за руку і ми разом попрямували на стоянку, де був його автомобіль. Я краєм ока подивилася на хлопця і мені не вірилося, що це все насправді. Напевно, він справді хоче змінитися і зараз Тимур довіряє мені, а значить, у мене є всі шанси зробити йому боляче.

Ми підійшли до його автомобіля і він відчинив мені дверцята. Я сіла всередину, але дурні думки не покидали мене. Хотілося б просто насолодитися цим моментом, але образа і біль постійно нагадували про себе. Тимур ввімкнув музику, а тоді подивився на мене.

— Тебе щось тривожить? — спитав він, а я просто знизала плечима.

— Відвези мене, будь ласка, додому. Голова дуже сильно болить.

Хлопець кивнув і рушив з місця. Я ж поклала руку собі на чоло та подивилася у вікно. Мені терміново треба подумати. Їхали ми мовчки й це зробило нашу атмосферу ще більш напруженою. Це завжди так було, коли він поряд. Раніше я не заважала на це, а потім все частіше помічала те хвилювання чи легше завмирання серця від одного його погляду. Невже він ніколи не відчував цього?

— Приїхали, — сказав Тимур і зупинився біля будинку моїх батьків. — Ти так задумалася, що я міг би тебе відвезти в іншу країну, а ти б і не помітила.

— І куди б ти мене відвіз? — спитала я та усміхнулася.

— У Францію, — відповів він і від цього я напружилася.

— Чому саме туди?

— Не знаю, але чомусь одразу уява намалювала те, як ти прогулюєшся Парижем. Ти колись казала, що хотіла б там жити.

— Казала, — я кивнула та уважно подивилася на нього. — Ще тоді, коли ходила до школи. Тобі не здається це дивним?

— Що саме? — перепитав Тимур.

— Те, що ти пам'ятаєш це все?

— Ми з тобою вже дуже довго спілкуємося, тому не дивно, що я багато знаю про тебе.

— Знати й пам'ятати — це різні речі. Я лише один раз говорила про Францію і це було купу років назад.

— Не розумію, до чого ти ведеш?

Тимур насупився, а я просто похитала головою. Схоже, сама собі щось придумала. В один момент з'явилася думка, що якщо він пам'ятає це все, то значить, я завжди була для нього важливою.

— Нічого, — я махнула рукою. — Проїхали! Мені вже час додому.

— Я тобі потім подзвоню, щоб побажати солодких снів.

— Тім, а що тепер між нами? — спитала я та подивилася на нього. — Ми ніби разом? Ну... Цей... Як пара?

— Не знаю, Коро, — відповів він і видихнув.

— Зрозуміло, — буркнула я та потягнулася рукою до дверцят.

— Чекай!

Тимур раптом схопив мене за руку, зупиняючи та притягнув ближче до себе. Я напружилася, дивлячись в його світло-карі очі. Він не відривав від мене свого погляду. Це було так близько, що я затамувала подих в очікуванні. Він легенько поправив моє волосся, забираючи його з мого обличчя.

— Можна тебе поцілувати? — спитав Тимур, дивлячись в мої очі.

Я спершу здивувалася, а потім взагалі розгубилася. Не очікувала, що він питатиме мого дозволу, щоб поцілувати. Якісь змішані відчуття з'явилися всередині. Мій погляд опустився на його губи і я зрозуміла, що сама хочу цього.

— Можна, — тихо сказала я, даючи дозвіл.

Хлопець нахилився ще ближче і легко доторкнувся своїми губами до моїх. Мені наче повітря забракло і я відчула, що чомусь почала тремтіти. Це було так пекельно ніжно і боляче водночас. Хтось наче різав моє серце без ножа, бо я розуміла, що ще більше закохуюся в нього. А він? Не знаю...

Коли я повернулася додому, то одразу ж побачила батьків на кухні. Вони якраз обідали.

— Смачного! — сказала я, усміхнувшись.

— Кароліно, маю для тебе новини, — заговорив тато.

— Які? — спитала я.

— Юля не зможе полетіти у Францію.

— Чому?

— У неї хтось з батьків захворів і вона повинна доглядати за молодшим братом, — відповів тато.

— І що тепер?

— Шукати когось нового у нас нема часу, але якщо твоя подруга ще досі хоче поїхати з тобою, то нехай завтра принесе мені в кабінет свої документи.

— Я зараз же подзвоню їй.

— Скажеш мені, чи вона згодна.

— Добре! — крикнула я зі сходів, коли бігла до себе в кімнату.

Я витягнула з кишені свій телефон і швидко набрала Ілону. Спершу вона не відповіла, а після мого другого дзвінка, все ж прийняла дзвінок.

— Вибач, була в автобусі, — сказала дівчина.

— Ілоно, у мене для тебе є чудова новина.

— Щось сталося?

— Юлі не виходить полетіти у Францію. Це, звісно, не дуже круто, але звільнилося місце. Тато сказав, що якщо ти ще хочеш поїхати, то можеш завтра принести йому в кабінет свої документи.

— Ти це серйозно зараз? — спитала Ілона.

— Так! Ми можемо разом поїхати, уявляєш? — радісно сказала я.

— Я не можу повірити! Це так круто! Нарешті доля вирішила мені усміхнутися. Кароліно, це треба відсвяткувати.

— Ох, не знаю.

— Відмов не приймаю! Потрібно добряче розважитися на прощання з цим містом.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася я, — але краще відсвяткуємо це на вихідних.

— Домовилися!