Розділ 6

З'явилося велике бажання викинути квіти у смітник, але тоді було б надто багато питань від мами. Не хочеться їй розповідати про свої тупі проблеми. Я взяла кришталеву вазу, набрала у неї воду, а тоді поставила туди букет. Він справді був дуже гарним. Тимур надіслав мені його в знак примирення, але цього точно не буде. Якщо я справді йому важлива, то нехай побігає за мною. Я сильніше затягнула свій хвостик на голові, а тоді витягнула зі шкатулки круглі сережки. Підійшовши до дзеркала в коридорі, почала їх одягати.

— Уже готова? — спитав у мене тато.

— Майже.

— Можемо разом поїхати у коледж.

— Я хотіла трохи прогулятися.

— Ти взагалі бачила яка погода? Ллє як з відра, — тато кивнув у сторону вікна. — Краще я підвезу тебе. Нам і так в одне місце.

— Добре, — погодилася я. — Можна мені за кермо?

— Не сьогодні, доню. В таку погоду на дорозі треба бути уважним, а ти не з таких.

Я лише закотила очі на його слова. Він завжди надто хвилюється. Саме тому в мене ще досі нема автомобіля. Батько сів за стіл та почав снідати. Я зробила те саме.

— Тату, а з нашого коледжу лише я буду вчитися у Франції за обміном?

— Ні, ще одна дівчина з другого курсу. Юля розумна і минулого року здобула друге місце на олімпіаді.

— І більше ніхто не може поїхати?

— Лише ви, — відповів батько та уважно подивився на мене. — Чому це тебе так цікавить?

— Просто у мене є подруга, — почала я, — і вона теж хотіла б.

— А хто б не хотів? — тато хмикнув. — Такий шанс нечасто випадає.

— Можна якось домовитися за неї?

— І як ти собі це уявляєш?

— Мені було б спокійніше, якби зі мною була подруга. Я ж там нікого не знаю.

— Юля теж може стати твоєю подругою, — спокійно сказав тато, продовжуючи їсти.

— Перестань, — буркнула я. — Ти знаєш, що у мене не так багато друзів і цій дівчині дуже потрібна підтримка та допомога.

— А кому її не треба, Кароліно? Я, звісно, радий, що думаєш про свою подругу, але в цій ситуації не можу нічим зарадити. Це дуже багато мороки й з самого початку ми домовлялися лише за двох студентів. Якщо все пройде успішно, то наступного року теж буде обмін. Тоді й розкажеш мені про цю свою подругу. До речі, на якому вона курсі?

— На першому.

— Серйозно? Вона провчилася лише один семестр і ти хочеш, щоб ця дівчина одразу ж отримала таку підтримку від коледжу? Це неможливо, Кароліно.

— Шкода, — я важко видихнула.

— Сподіваюся, що ти їй нічого не обіцяла, — мовив тато, примруживши очі.

Я похитала головою, а тоді відвела погляд.

— Всього лише сказала, що поговорю з тобою.

— От і добре! Думаю, що нам уже час їхати.

Я кивнула, а тоді піднялася зі стільця. Швидко накинула пальто на плечі, а тоді вийшла на вулицю. Цього року така огидна зима. Вже декілька днів снігу не було, а сьогодні взагалі дощ з мокрим снігом. Усю дорогу до коледжу я думала про те, що мені доведеться поговорити з Ілоною. Вона, мабуть, надіялась на мене, а я підвела її. Хоч і розуміла, що нічого не обіцяла їй, все одно відчувала себе погано.

Коли авто зупинилося біля коледжу, я одразу ж вийшла на вулицю. Тато взяв свій портфель та розкрив парасолю. Він кивнув, щоб я стала біля нього. Швидко підбігла до батька, щоб сховатися від дощу та взяла його під руку. Тоді ми обоє попрямували до входу в коледж, а потім розійшлися. Тато зупинився, щоб поговорити зі сторожем, а я повільно попрямувала довгим коридором до потрібного мені кабінету. В коледжі всі знали мене як доньку директора, тому я ніколи не чула про себе нічого поганого. Хоча завжди знала, що мене вважають ще тою щасливицею. Раптом я почула, як мене хтось кличе:

— Коро! Почекай!

Я зупинилася і закотила очі, адже не важко було зрозуміти, що це Тимур. Він підбіг до мене, поправляючи своє мокре від дощу волосся. Я склала руки та опустила голову вниз, розглядаючи свої черевики. Гарні, до речі. Я примружила очі, помітивши на носочках болото. І звідки воно тільки взялося?

— Привіт! — заговорив біля мене Тимур.

Я подивилася на нього, а він чомусь виглядав схвильованим.

— Чого тобі? — спитала я, не приховуючи роздратування.

— Ем, ти отримала мій подарунок зранку?

— Це ти про той віник? Так, отримала, а ще попрошу на майбутнє не робити такого.

— Справді? — хлопець насупився. Здається, його здивували такі слова. — Ти ж знаєш, що я ніколи такого не роблю.

— О, то мені ще подякувати тобі треба? Думав, що подаруєш мені букетик і я розтану? Ні, Тимуре, — я похитала головою, — це так просто не забудеться. Своїми подаруночками ти не доведеш мені, що я для тебе щось значу.

— І що я маю робити? — спитав він, примруживши очі.

— Нічого! Ця тема закрита, зрозуміло?

— Що з тобою відбувається? Все ж було нормально.

— Нормально? — голосно скрикнула я, що аж декілька студентів подивилася на нас. — Таке враження, ніби ти просто не чуєш мене! Досить! Зрозумій нарешті, що ми з тобою більше не друзі.

— А я і не кажу за дружбу.

Тимур схопив мене за руку вище ліктя та різко притягнув ближче до себе. Він змусив глянути йому в очі. Коли я дивилася на нього, то не бачила ніякої насмішки чи веселощів. Хлопець говорив серйозно і це ще більше заплутало мене.

— Ти ж сама казала, що у тебе є почуття до мене, — тихо мовив він, не відриваючи свого погляду.

— Так, — погодилася, а тоді нещиро усміхнулася. — Тільки я вирішила, що буду боротися з цим. А знаєш чому?

— І чому? — спитав Тимур, примруживши очі.

— А тому, що ти не заслужив цього!

Я різко забрала свою руку та відійшла від нього на декілька кроків. Гордо піднявши голову, розвернулася на своїх підборах, щоб піти геть від нього.

— Я хочу змінитися, Кароліно, — раптом сказав Тимур за моєю спиною. — Ти можеш допомогти мені в цьому.

Я сумно усміхнулася, відчуваючи образу. Він потребує мене лише як друга, а я більше не зможу прикидатися хорошою подругою. Набридло!

Я не сказала нічого, а просто впевнено попрямувала до аудиторії. Тільки думки ніяк не покидали мене. Я майже не слухала викладачку. Мені хотілося, аби цих три тижні якнайшвидше минули. Щоб хоч якось розважитися, я усі пари дивилася в інтернеті фотографії з Парижу. Завжди захоплювалася стилем парижанок. Він був близьким для мене. Я вже уявляла собі, як гулятиму містом у красивих спідницях, пальтах і беретах. А які красиві фотографії можна зробити на вулицях Парижу!

Коли заняття нарешті завершилися, я полегшено видихнула і найперша вийшла з аудиторії. Сьогодні у моїх планах було лише сидіти вдома і дивитися серіал. Я швидко йшла до виходу з коледжу, коли почула, що мені хтось телефонує. На екрані з'явилося ім'я подруги.

— Куди ти так біжиш? — спитала Ілона, як тільки я прийняла дзвінок. — Я тут ніяк не можу наздогнати тебе.

— Справді? — я оглянулася по сторонах. — Не бачу тебе.

— Одразу за твоєю спиною, — сказала вона, забираючи телефон від вуха.

Я обернулася та побачила перед собою радісну Ілону. Вона виглядала такою щасливою, що мені не хотілося засмучувати її. Я кинула свій телефон у кишеню та спробувала усміхнутися.

— Привіт, — сказала я. — Як твої пари?

— Так нудно, — вона закотила очі. — Не хочу про це говорити. Краще розкажи, чи ти поговорила зі своїм татом?

— Поговорила, але це неможливо, Ілоно.

Вона одразу ж змінилася на обличчі. Її усмішка впала і дівчина відвела погляд.

— Я справді намагалася вмовити тата, але нічого не вийшло. Вони домовилися лише за двох студентів. Поїду я та ще одна дівчина з другого курсу. Вона зробила багато корисного для коледжу і зайняла призове місце на олімпіаді. Я б дуже хотіла, щоб ти поїхала зі мною, але на жаль...

— Нічого, — сказала Ілона, усміхнувшись, хоч я і бачила вологий блиск в її очах. — На що я взагалі могла сподіватися? Дурепа! Все нормально, Кароліно. Я не донька директора, а тим більше не зайняла призового місця на олімпіаді. Та і взагалі лише першокурсниця.

— Мені шкода...

— Не треба! — перервала мене дівчина. — Я все розумію. Дякую, що спробувала поговорити з батьком і дала мені невеличку надію. Мені вже час бігти.

Вона махнула рукою, а тоді розвернулася та пішла в сторону вбиральні. Я бачила в її очах розчарування, хоч вона і намагалася це приховати. Неприємна ситуація вийшла і тепер мені незручно перед Ілоною. Тільки я справді не можу нічого з цим вдіяти.

На щастя, дощ зупинився й у мене була можливість пройтися пішки додому. Прогулянки завжди допомагали обдумати певні ситуації, але не цього разу. У голові було надто багато всього і водночас нічого. Мені просто хотілося забути все, що зараз відбувається у моєму житті. Весь вечір я дивилася серіал, а вночі довго слухала музику, бо ніяк не могла заснути.

Наступного дня усе було ще гірше. Серед одногрупників у мене ніколи не було друзів, тому я усі пари вкотре просиділа одна. Ілона, здається, почала уникати мене. Напевно, вона ображається, але це так по-дитячому. Останні дві пари я вирішила прогуляти. Блукаючи вуличками міста, натрапила на невеличке кафе, в якому колись часто бувала з батьками. Зараз тут трохи по-іншому, ніж я пам'ятала. Усе було в чорно-білому стилі. Досить гарно і сучасно. Я любила простоту та мінімалізм. Здається, я знайшла своє улюблене місце. До того ж тут було мало людей і це мені ще більше подобалося. Я побачила вільний столик біля вікна і попрямувала до нього. Спокійна музика лунала в залі, а до мене одразу ж підійшла офіціантка. Тут було так багато всього, але я все ж зупинилася на каві та своєму улюбленому круасані з мигдальною начинкою. Насправді я не люблю солодке і дуже рідко його їм. Інколи можу дозволити собі морозиво, а от випічка — це для мене все. Моє замовлення принесли мені досить швидко. Цього разу я не втрималася і вирішила сфотографувати цю красу. Навіть додала фото в історію в Інстаграмі з позначкою закладу.

Тут було так мирно, тихо та затишно. Хотілося закутатись в тепленьке покривало і весь день сидіти тут, дивлячись у вікно. Я так сильно задумалася, що не помітила, як біля мого столика з'явилася ще одна особа. Насправді не очікувала, що хтось порушить мій спокій. Коли повернула голову, то побачила Тимура.

— Можна? — спитав він, кивнувши на стілець навпроти мене.

— Не можна! — огризнулась я. — Що ти тут робиш? Таке враження, наче переслідуєш мене.

— Нам треба поговорити.

— Ми вже все обговорили, якщо ти раптом забув.

Тимур проігнорував мене та сів на стілець навпроти мене. Він склав руки перед собою та уважно подивився мені в очі.