Розділ 1

Я ловила на собі погляди студентів, коли йшла довгим коридором економічного коледжу. Усі мріють потрапити сюди, але це не так легко. Потрібно мати багатих батьків, у яких була б можливість оплачувати навчання. У цьому мені пощастило дуже сильно, адже мій батько — директор цього коледжу. Точніше, він не мій тато, але ще до минулого року я не знала про це. Ніколи б не могла подумати, що мене вдочерили. Тоді я дуже сильно розізлилася на своїх батьків і прийняла рішення втекти з їхнього дому. Можливо, така моя реакція шокувала їх, але я не могла інакше. Для мене це стало справжнісіньким ударом. І найбільше дратує те, що вони не збираються розповідати про моїх рідних батьків.
Я глибоко вдихнула, коли зупинилася біля кабінету директора. Навіщо він тільки викликав мене? Після того, як постукала у двері, зайшла всередину.

— Ви мене кликали, Віталію Степановичу? — сказала я, зачинивши за собою двері.

— Залиш ці формальності, Кароліно. Не забувай, що я твій батько.

— Лише за документами, — я сіла на стілець, закинувши одну ногу на іншу, — які мені зовсім випадково вдалося знайти минулого року.

— Ти так змінилася, — він похитав головою, провівши своєю рукою по сивині.

Я відвела погляд, бо і сама це чудово знала. Життя інколи змушує бути сильною, а для цього потрібна витривалість та байдужість. Слабкість — це не про мене.

— Ти щось хотів сказати? — холодно спитала я.

— Нам прийшла одна дуже цікава пропозиція з одного паризького навчального закладу.

— Паризького?

— Так, вони пропонують зробити обмін між студентами наступного семестру.

— Ого! — здивувалася я. — Це справді дуже круто.

— Я знав, що тобі сподобається, — тато легенько усміхнувся. — Ти ж завжди хотіла жити у Франції. Я пропоную тобі погодитися на цю пропозицію. Ти прекрасно знаєш французьку, а ще одна з найкращих студенток нашого коледжу.

— Так, я завжди хотіла жити в Парижі, але ж тут усе може життя, мої друзі!

— Я сказав тобі про це зараз, щоб у тебе була можливість подумати.

— Скільки у мене є часу?

— Приблизно три місяці. Кароліно, це чудовий шанс для тебе. Не втрачай його.

— Не знаю, — я видихнула. — Розумію, що це хороша перспектива, але не впевнена, що готова так кардинально змінити своє життя.

— Тобі уже двадцять років і ти завжди приймаєш дорослі рішення, які мені дуже не подобаються.

— Знаю, ти не хочеш, щоб я жила в гуртожитку, але додому я не повернуся.

— Мама дуже сильно скучає за тобою.

— Я зайду до неї на вихідних, — сказала я та піднялася зі стільця.

— Ми тобі не вороги, Кароліно, — мовив тато та уважно подивився на мене.

— Тоді розкажи мені правду про них — моїх справжніх батьків.

— Я не знаю і краще, щоб ти теж не знала цього.

— З чого ти взяв, що так буде краще? Може, у мене є рідні люди, про яких я не знаю? Може, їм потрібна допомога?

— А ти? Ти їм потрібна, Кароліно? Мені не хотілося робити тобі боляче словами, але ти це робиш постійно!

— Ой, тільки не треба говорити, що я невдячна.

— Я і не кажу цього, — тато сумно усміхнувся. — Ти стала для нас з мамою промінчиком світла і надії.

— Тоді чому ви не сказали мені? — голосно спитала я. — Навіщо стільки часу приховували правду?

— Боялися твоєї реакції. Думали, що ти відреагуєш так, як і зараз.

— Якби я не знайшла тих документів, то ви б і далі продовжувати брехати! Не хочу більше тебе слухати, вибач.

— Подзвони до мами. Вона хвилюється за тебе. І не забудь подумати про Францію. Якщо ти не зробиш цього, то поїде хтось інший.

Я нічого не сказала, а просто вийшла з його кабінету. З однієї сторони мені соромно за таку свою поведінку, але я не можу себе пересилити. Таке відчуття, наче я довіку маю бути вдячною за те, що вони вдочерили мене і подарували хороше забезпечене дитинство. Такі думки постійно мучать. Батьки люблять мене і я це точно знаю. Мабуть, я теж їх дуже сильно люблю, але мені так хочеться знайти своїх рідних. Тільки тато чомусь робить усе, щоб я нічого не дізналася про них. Як же це дратує!
Коли я вийшла з коледжу, то швидко накинула на шию шарф. На вулиці було холодно і цей осінній вітер нещадно бив по обличчі. Я примружила очі, дивлячись перед собою. Неподалік стояв Тимур і розмовляв з тою першокурсницею. Лоліта… Як тільки з'явилася тут, то одразу ж звернула на себе увагу багатьох. Чомусь ніхто не помічає, що вона щось приховує. Підозріла дівчинка, але Тимурові вона подобається. Він відверто показує це, а мене таке страшенно бісить.

— Ми з ним посварилися, — раптом заговорив біля мене Мартин.

— Чому? — здивувалася я.

— Через неї, — він кивнув у сторону Лоліти. — У них, до речі, вчора побачення було.

— Знаю, — я склала руки на грудях, — Тимур навіть квіти їй купив.

— Це на нього не схоже.

— Мабуть, закохався.

— Божевільний, — Мартин похитав головою. — Ця дурепа сьогодні вискочила перед моїм авто і я ледь не збив її. Я, звісно, накричав на неї, а Тимура це розізлило. Він пішов проти мене, уявляєш?

— Вона щось задумала, — я уважно подивилася на дівчину.

Лола відкинула своє світле волосся з плечей та мило усміхнулася Тимурові. Вони, наче прощалися. Дівчина засоромлено опустила голову, заправляючи пасмо волосся за вухо. Він обійняв її, а тоді попрямував до свого автомобіля. Лоліта глянула на годинник, а тоді сіла на одну з лавок.

— Тимурові завжди такі подобалися, — заговорив Мартин.

— Такі? — я глянула на нього.

— Спокійні дівчата, а ще помітив, що він любить блондинок.

— Невже така дурниця має значення?

— Не знаю, — хлопець знизав плечима.

— Тобі ж теж такі подобаються, — сказала я та уважно подивилася на Мартина. — Може, і ти закохаєшся в цю Лоліту? Обоє будете битися за серце принцеси.

— Коро, ти хоч чуєш, які дурниці говориш? Я і кохання — це несумісні речі.

— Це ще ти просто не закохався, — я усміхнулася.

— Ох, багато ти знаєш, — він закотив очі. — Мені вже час додому. Тебе підвезти?

— Ні, маю ще є справи.

Мартин обійняв мене на прощання, а тоді швидко попрямував на стоянку. Я ж деякий час дивилася на Лоліту. Що вона взагалі про себе думає? Ніхто їй не давав права руйнувати таку довгу дружбу. Я не дозволю, щоб через якусь дівку Мартин з Тимуром стали ворогами. Я швидко попрямувала в її сторону. Вона сиділа на лавці та дивилася щось у своєму телефоні.

— Ну що, молодець! — сказала я та почала плескати в долоні. — Ти змогла посварити між собою двох найкращих друзів з дитинства.

— Я в цьому не винна, — тихо буркнула Лола. — Вони самі не змогли порозумітися. До того ж впевнена, що це ненадовго. Тим більше якщо в них така міцна дружба. Знаєш, а може, вони все ж не настільки хороші друзі, як здається?

— Послухай мене, — сердито сказала я, нависаючи над нею, — Я знаю їх з самого дитинства, і жодного разу вони не сварилися. Жодного, уявляєш?! А тут з'явилася ти й все раптом змінюється.

— Не треба робити з мене причину їхнього непорозуміння. Якщо хочеш знайти винного, то подивися на свого найкращого друга.

— Хто ти така насправді? Може, Тимур і повівся на твої переконання, але я не така дурна, як і Мартин. Ми дуже добре знаємо, що ти щось задумала.

— А тепер уважно послухай мене, — вона піднялася та встала навпроти, — мені байдуже на вас, зрозуміло? Я вступила сюди, щоб вчитися, а ваша компанія — останнє місце, куди мені хотілося б потрапити. Знаєш, а ви з Мартином вартуєте одне одного. Ніколи не задумувалися, щоб стати парою?

— Що ти верзеш? — закричала я.

— А що? — дівчина задоволено усміхнулася. — Невже хтось інший тобі подобається? Гм, дай подумаю… Напевно, це Тимур, правда ж?

— Замовкни!

— Що таке? Це ж правда! Ти безнадійно закохана у свого друга, а йому просто байдуже на тебе. Він чомусь до мене проявляє свою симпатію, тому ти й дратуєшся.

— Навіть не знаю, як такі дурниці з'явилися у твоїй маленькій голові, — сказала я, дивлячись в її блакитні очі.

— Можеш заперечувати скільки хочеш, але я дуже добре бачу, що все саме так.

— А знаєш, що бачу я перед собою? — я підійшла впритул до неї. — Налякану дівчинку, яка не знає як захистити себе, тому й вирішила нападати. Ти хочеш зачепити мене своїми словами, але мені все одно на них. Поки не знаю, яка в тебе ціль, але я обіцяю, що скоро все дізнаюся. Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі використовувати моїх друзів.

Я розвернулася, а тоді просто пішла геть. Як же мене дратує ця дівчина! Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. Треба подумати про щось хороше. Може, кинути це все? Кому я тут взагалі потрібна? Кожен живе у своє задоволення, а про мене думають в останню чергу. Мабуть, треба справді прийняти пропозицію тата і полетіти у Францію. Я не можу спокійно жити, страждаючи від цього тупого кохання. Знаю, що це по-дурному, але нічого не вдію. Здається, Тимурові подобаються усі, крім мене...

Десять місяців назад
Я стояла у кімнаті, наносячи макіяж. Останнім часом лише те й роблю, що проводжу всі вихідні в клубах. Моя сусідка Настя вирішила прийняти душ, а я збиралася. Вона насправді така дивна. Придумала, ніби ми з нею подруги, а ще й, здається, в Тимура закохалася. Раптом я помітила, що до неї телефонує мама. Вона так настирливо дзвонила, що це мене роздратувало, бо я ніяк не могла зосередитися на своїх стрілках. Я вирішила прийняти дзвінок, бо інколи Настя сама казала мені попереджати її маму, коли вона зайняла.

— Я дуже перепрошую, але Настя зараз у душі, — сказала я, коли прийняла дзвінок.

— Ох, справді? Вибач, що так турбую.

— Нічого страшного.

— Скажеш їй, щоб вона подзвонила, коли буде вільна.

— Обов'язково.

Коли розмова завершилася, я помітила, що в Насті була відкрита галерея. Мою увагу привернуло відео, зняте минулого тижня. Здається, що саме тоді була одна з найкрутіших вечірок. Палець сам потягнувся, щоб ввімкнути відео. У темноті було помітно силует Насті та ще якось хлопця. Він був п'яним, а вона всяко вішалася на нього. Коли в кімнаті з'явилося світло, я побачила, хто це був насправді. Сльози з'явилися на очах і я прикрила рот рукою, коли зрозуміла, що це Тимур. Я знала, що у нього було багато дівчат, але це все одно боляче. Це так нагадало мою історію. Та і ця божевільна Настя точно щось задумала. Сама не знаю, чим я керувалася. Швидко надіслала собі відео та продовжила робити макіяж.

Потім, уже в клубі, перед моїми очима завжди з'являлося те відео. Навіть танці та алкоголь не допомогли мені заспокоїтися. І тоді я зробила те, про що доводиться шкодувати й досі...

Наш час

Коли повернулася в гуртожиток, то втомлено сіла на своє ліжко. Думки переповнювали мене, але я розуміла, що повинна зібратися та щось вирішити. Я почула, що до мене хтось телефонує. Тимур... І що йому потрібно?

— Слухаю, — сказала я, як тільки прийняла дзвінок.

— Ти зайнята?

— А що таке?

— Ми сьогодні з Мартином посварилися і мені нема з ким поговорити.

— Подзвони до своєї Лолочки, — буркнула я.

— Коро, перестань! Вона не знає про мої проблеми з батьками.

— Інколи у мене таке враження, наче ти мене завжди використовуєш, щоб пожалітися на свої проблеми.

— Ти теж можеш розповісти мені про свої. Ми ж друзі.

— У мене нема проблем.

— Що з тобою сталося, Кароліно? — Тимур видихнув. — Ти раніше була іншою і я скучив за тою милою Корою, якщо чесно.

— Довелося змінитися, — буркнула я. — То про що ти хотів поговорити?

— Я чекаю тебе біля гуртожитку.

— Я не прийду.

— Прийдеш.

— Ні! — заперечила я.

— Знаю, що прийдеш, — сказав хлопець. 

— Навіть не сподівайся.

— Я купив твої улюблені чипси з сиром.

— Які чипси? Ти бачив котра година? — роздратовано сказала я.

— І що? Я ж знаю, що ти не відмовишся. Виходить! Я чекаю.

Я просто закотила очі, а тоді все ж вирішила вийти. Знаю, що для Тимура я лише подруга, з якою він хоче поділитися своїми проблемами. Тільки від цього мені ще більше боляче. Може, колись він зрозуміє це?