Глава 1. Втеча

5 жовтня 2019 рік

9 ранку. Субота.

Я прокинулася від звичного шуму в будинку. Малий Хіро знову бігає та сміється. Йому вже п'ять років. Розумний, добрий малий. Я його обожнюю, і він мене теж.

Батьки? Ми їм не надто потрібні. На нього вони кричать, але не б'ють. А я... Усе дитинство терпіла побої від матері. Причому вона могла вдарити мене просто так. За те, що я надто голосно ходжу. Голосно розмовляю. Чи, не дай Боже, плачу.

Я була небажаною дитиною. Мамі тридцять вісім, батькові — тридцять дев'ять. Мама народила мене дев'ятнадцять років тому, коли їй самій було лише дев'ятнадцять.

Бачите не нагулялася вона. Не пожила для себе. І звинувачувала в цьому мене.

Чому ж тоді не зробили аборт? Ну, бо це ж гріх.

Мама — корінна японка, батько — американець. Колись мама переїхала до США разом із батьками. Зустріла мого батька, і ось з'явилася я.

Мати мене ненавидить. Навіть не намагалася цього приховувати. Батько... Здається, він нас любить. Але не показує цього.

Навіть коли я подорослішала, мати не почала любити мене хоча б трішки. Чи хоча б ставитися до мене трохи добріше, бляха.

Коли народився Хіро, його віддали мені. Мати навіть не годувала його.

Мати нас. Не любить. Але ж аборт це гріх.

Малий забіг до моєї кімнати, тримаючи в руках конвертик і малюнок. Він завжди пам'ятає про мій день народження.

— Юкі, доброго ранку! З днем народження тебе! Це тобі від мене та від бабусь і дідусів, — Хіро простягнув мені малюнок, на якому ми були зображені вдвох, а поруч — наші бабусі й дідусі. А ще конверт. Важкий конверт.

— Дякую, маленький мій. Дякую.

Обійнявши брата, я поцілувала його в чоло й сховала конверт під дошки ліжка. Я вже здогадувалася, що там. А мати могла б його забрати, якби я не сховала.

Вийшовши з кімнати, ми з малим пішли на перший поверх, де батьки вже снідали. Мати сиділа з набряклим обличчям після нічних гулянок. Піднявши очі, вона закотила їх і хрипким голосом заговорила:

— О, вилізли. Їсти самі собі приготуєте.

Батько ж просто мовчав.

Не скажу, що він поганий. Можливо, навіть любить нас. Але перечити матері не наважується. Дуже її любить і не хоче втратити.

З нами він буває добрим. Коли мати не бачить.

Зараз мати працює сама. Батько нещодавно переніс операцію. І тому вдома стало трішки добріше. Трішки світліше.

Мати допила каву й підвелася.

— Вітаю, Юкі. Я знайшла тобі чоловіка. Син наших сусідів. Через місяць весілля. Готуйся. І не твори дурниць. Бо я тебе власними руками вб'ю.

Батько, почувши це, як і я, завмер. А потім підвівся, дивлячись на мою матір.

— Ти при своєму розумі? Алекс? Йому сорок вісім! Товстий алкоголік, який сам навіть помитися не вміє? Ти настільки ненавидиш власну дитину?

— Рота закрий! Це ідеальний кандидат для цієї суки. І навіть не думай зі мною сперечатися!

Мати навіть не стала слухати далі. Просто взяла сумку й пішла на роботу.

Юкі обійняв мене. Батько повільно повернувся до мене. Він був наляканий.

— Юкі, віддав конверт?

— Так, віддав.

— Добре. Я вже чув про її план, коли вона розмовляла із сусідами. Але не думав, що вона справді так вчинить. Проте ми з твоїми бабусями й дідусями вирішили дещо зробити. У конверті двадцять тисяч. Це на перший час. Ти в мене дівчинка розумна. Знайдеш хорошу роботу. А зараз я дещо принесу.

Батько швидко кудись пішов. Хвилин за п'ять повернувся з коробкою, у якій лежали телефон і нова SIM-картка.

— Це тобі, щоб мати не змогла тебе знайти. Вона встановила на твій телефон батьківський контроль. Тому свій телефон залиш удома. А на цей перепиши найважливіші номери. Заблокуй стару банківську картку й відкрий нову в іншому банку. Але не зараз. Квитки купимо за тиждень. Я сам за них заплачу. Головне — втечи. І постарайся якомога рідше з'являтися в соціальних мережах протягом року. Бо вони заплатили їй, щоб ти вийшла заміж за їхнього сина-інваліда. А ми з Хіро тут розберемося. Мені вже самому набридло жити з нею. Набридло приховувати свою любов до вас. Через це і я страждаю. Вона неадекватна. Ти мене зрозуміла?

— Так. Але чому ти постійно терпів? Навіщо ти її терпів?

— Спочатку любив. Потім боявся. Вона погрожувала вбити і себе, і мене. Кілька разів ледь не позбавила життя мене та вас обох. Я боявся. Дуже боявся. Але мені вже набридло.

— Добре. Я намагатимуся зв'язуватися з вами після втечі. Але не знаю, як часто.

Днів через чотири, в обід, я сиділа в кімнаті. Розбиралася з телефоном, переписувала номери, налаштовувала все. До кімнати зайшли батько та Хіро. Мати, як завжди, була на роботі.

— Доню, можемо поговорити? Вперше?

— Так. Звісно.

Він пройшов і сів у крісло. Хіро заліз до мене на ліжко.

— Ти вибач, що я завжди мовчав. Не захищав і не рятував вас двох. Спочатку, коли ми познайомилися, вона була така мила. Добра. У школі була такою сонячною, яскравою. Одружилися ми, коли їй було вісімнадцять, а мені дев'ятнадцять. Молоді, щасливі, закохані. А потім дуже скоро дізналися про вагітність. Я був щасливий, а от Сора... Вона змінилася. Стала злою, скаженою. Вона хотіла зробити аборт, але всі запевнили її, що це гріх. І вона чесно зізналася, що ненавидітиме тебе. Щоразу, коли я проявляв любов до тебе ще тоді, коли ти була в животі, вона мене била. Кричала, хапалася за ніж і погрожувала вбити і тебе, і себе. Або вбити мене. За все життя ти не знаєш, але вона разів зо п'ять дуже сильно поранила мене ножем. Одного разу ледь не вбила. А потім заспокоювалася на якийсь час. Я був дурнем. Кохав її, пробачав усе. Коли ти народилася, вона одразу пішла на роботу. А тебе залишила на мене. І якщо я був до тебе дуже добрим, то вона знову починала. Вона кілька разів ледь не вбила тебе. Твій шрам на нозі... Я казав, що ти впала на скло, але це рана від ножа. Я сам не знаю, навіщо терпів і кохав її. Вона навіжена. І, здається, мене трішки любила. А я був закоханий. Сліпий. Не хотів розлучатися та псувати сім'ю. А зараз розумію, що після народження Хіро мав розлучитися. І жили б ви щасливо. Чому я не проявляв до вас такої сильної любові? Боявся, що вона щось скоїть. Я вже не за неї боявся, а за вас. Вона стільки разів хотіла вас убити, а я рятував. І сам страждав. Коли ти через три дні втечеш, я одразу подам документи на розлучення. Хіро заберу. І мені байдуже, що з нею буде.