Розділ 14

Соня

Я від себе такого аж ніяк не очікувала, напевно, все через сплеск емоцій. Не знаю, що скажуть мені батьки дитини, швидше за все покрутять пальцем біля скроні або пошлють на три літери, але мною рухає таке сильне та непереборне бажання, навіть диву даюсь. Дзвоню у дверний дзвінок і чекаю. Повторюю спробу. Плач ненадовго стихає і за дверима лунають кроки. Мені відчиняє жінка похилого віку, тримаючи на руках маленьку дівчинку. Це дівчинка. Боже, така гарненька, справжнє кучеряве янголятко. Темні довгі вії злиплися від сліз, карі оченята такі ображені, пухкі губки підтискаються та тремтять. Здається, ще хвилина і вона знову почне плакати. Раптом спадає дивна думка, що дівчинка схожа на Тимура, впевнена, у дитинстві він виглядав саме так і так само гірко плакав, тому мої руки тягнуться до цієї крихітки, тому що моє серце тягнеться до Тимура і скрізь і в усьому шукає його, навіть у чужій дитині.

— Доброго вечора, — звертаюсь до жінки, яка, похмуро чекає пояснень. — Я з квартири поверхом нижче. Почула, як плаче дитина. Заздалегідь перепрошую, але мені так захотілося піднятися та запитати чи потрібна вам моя допомога? Раптом вам потрібно зварити для неї кашку, а я можу поносити малу на руках. Просто… це так складно пояснити, боже, я, напевно, здаюся вам ненормальною, але мені самій сьогодні дуже сумно, а тут цей плач. Здається, якщо я допоможу їй заспокоїтися — заспокоюся і сама.

— Кажете ви наша сусідка знизу? — Жінка окинула мене уважним поглядом, ніби оцінюючи чи можна мене впускати в квартиру чи ні.

— Так. Тобто поверхом нижче живе мій хлопець, такий високий брюнет, може, ви його навіть знаєте, звати Тимур. Я дуже його кохаю. Ми трохи заплуталися в своїх емоціях, і він поїхав ганяти вечірнім містом…

— Заходьте, люба, — жінка раптом рішуче відчиняє двері ширше. — Бачиш, Соню, ти так голосно кричала, що розбудила тьотю. Тьотя теж тепер хоче плакати, тьотю треба пожаліти, — витирає мокрі щічки цієї крихітки і киває мені йти за нею.

— Ой, її теж звуть Соня? — Від такого збігу вкриваюсь мурашками, це ж треба, навмисно не придумаєш. — Мене теж звуть Соня. Тезки відчули одна одну. Зате моя поява вочевидь допомогла, вона начебто більше не збирається ставити на вуха весь будинок.

— Ця зірка вміє заводитися з півоберта і за лічені секунди. Мене звуть Ніна Петрівна, я її нянька. Іноді її так складно нагодувати ввечері, вона у нас як та модель після шостої не їсть. Тільки татка свого слухається, — з ніжністю бурчить на малу няня.

— А маму? — Виривається з мене, але по очах Ніни Петрівни бачу, що я запитала щось зайве.

— Немає в неї мами, — зітхає вона. — Ви наглянете за нею кілька хвилин поки я підігрію кашку? — навіть не дочекавшись моєї відповіді, Ніна Петрівна сує мені дівчинку на руки і тікає на кухню.

З цікавістю розглядаємо одна одну. Соня смішно сопить, а потім тягнеться до мого вуха і чіпає за сережку.   

— Цяця, — тихенько вимовляє, а я, піддавшись емоціям, дзвінко цілую її в ручку від чого вона відразу бентежиться і стає ще милішою.

— А Соня має цяцю? — Сміюся, дивлячись на те, як вона хапає себе за вушка, смішно відстовбурчуючи губки. — Ти маленька мавпочка?

— Що тут відбувається? — різко здригаюсь, не чекаючи почути тут цей голос, а маленька Соня, навпаки, радісно завищав, тягне до… Тимура свої рученята. На його обличчі мальовничо розписаний катастрофічний шок, здається, що мій хлопець у неймовірному потрясінні.

— Як ти знайшов мене тут? — ошелешено видихаю.

— Де няня? — Скрегочучи зубами, вимовляє лякаючим мене голосом, потім різко розвертається і йде на кухню. Все ще нічого не розуміючи, йду слідом за ним, притискаючи до себе крихітку, яка відчайдушно виривається і тягнеться… до мого Тимура.

Ніна Петрівна, винувато втягнувши голову в шию, застигла біля вікна.

— Яке ви мали право пускати в квартиру ще когось крім мене?! — Гаркає на неї Тимур. — Я гадав, що мені вдалося до вас донести, що безпека моєї дочки перш за все!

…Його дочки?

— Я подумала, що коли вже вона ваша дівчина… — бурмотить няня, не підводячи очей.

— А якщо хтось вам скаже, що він Папа Римський ви йому теж повірите? Так, це моя дівчина, але таким же чином у квартиру, прикидаючись моєю дівчиною, могли пробратися люди, які бажають мені зла, які могли викрасти мою дитину і пробити вашу дурну голову! Я не потерплю такого недбалого ставлення до ваших прямих обов'язків! — продовжує гарчати Тимур, поки я задихаюся, ледь не втрачаючи свідомість. У нього є дитина, і він це від мене приховував!

— Тато! — Раптом видає мала Соня і Тимур різко смикається, повертаючись в наш бік. На його обличчі стільки емоцій: сум'яття, гіркота, біль, радість.

— Іди до мене, моя Кнопочко! — Вириває її у мене з рук, притискаючи до себе. — Ти це сказала. Нарешті, ти це сказала, — за хвилину піднімає на мене очі. В них любов, це почуття я вже ні з чим не сплутаю, і глибше за цю любов нічого не знайти. А ще в цих очах плескається почуття провини, щирий жаль. — Бачу, що ви вже познайомились. Соню, я можу все пояснити.

— Тобі доведеться це зробити, якщо ти не хочеш, щоб у мене розірвалося серце, — відповідаю тремтячим голосом, ковтаючи сльози.

Тимур

Складно зрозуміти, що таке кохання, звідки воно береться і чому тягнешся до людини всупереч усьому, готовий душу рвати на шматки аби тільки бути поруч. До жодної дівчини мене так не тягнуло, жодній з них я не готовий був сказати «кохаю». Окрім Соньки. Кепсько, що її батьки проти, хоча це було очікувано. Хріново, що вона не сказала мені відразу про пропозицію цього британського монстра у світі бізнесу, куди багато хто хоче потрапити, але для багатьох це так і залишається мрією, щастить лише обраним. І ось тепер вона мені заявляє, що готова пожертвувати цим усім заради мене. Мені не потрібні жертви. Я хочу, щоб мене щиро любили, спокійно і обдумано розставивши пріоритети. Іноді і я поводжусь як придурок, я це визнаю. Потрібно було розповісти їй про Кнопочку, можливо це вплинуло б на її рішення. Якщо вона не готова стати моїй дитині якщо не мамою, то хоча б близькою людиною, то, звісно буде краще, якщо вона прийме пропозицію, виріже мене зі свого серця, зненавидить і повернеться до Лондона. Хоча не кривитиму душею — я хочу, щоб вона залишилася. Без неї я не здохну, мені є заради кого жити, але поряд з Сонею я почуваюся по-справжньому щасливим. Нехай навіть нам ще потрібно навчитися уживатися один з одним, пом'якшити коханням деякі гострі краї наших характерів, але я вірю, що ми зможемо, тому що ця курноса принцеса створена саме для мене, я в цьому впевнений.