Розділ 6

Соня

Ми з мамою так готувалися, продумували кожну дрібницю, починаючи з кольору нігтів та закінчуючи підставками для фуршетного столу. Хотілося, щоб гостям сподобалося, і щоб я запам'ятала цей день як «обійми щастя». Було стільки очікувань, але, навіть приймаючи вітання, з радісною усмішкою на обличчі, яку я так довго репетирувала, всередині залишається якась незрозуміла порожнеча, вона не заповнюється ні подарунками, ні веселощами, наче щастя зовсім не хоче мене обіймати.

…Спочатку я звернула увагу на обличчя Данила, яке раптом витягнулося від обурення. Простеживши за його поглядом… судомно чіпляюся тремтячою рукою за спинку стільця, бо земля піді мною похитнулася. І я вже не можу відірвати очей від широкоплечої, мужньої постаті хлопця, чиї риси вже давно прописані у моєму серці. Всі звуки для мене миттєво розчинилися в тиші, хоча гості продовжують балакати, музика грати, але я нічого не бачу і не чую, лише шепіт у своїй голові: «Тимур… він тут, він прийшов».

Всі фарби навкруги потьмяніли немов по клацанню пальців, залишилася тільки одна яскрава пляма — величезний букет червоних троянд, Тимур і дівчина у відвертій рожевій сукні, яку він так ніжно притискає до себе вільною рукою.

Хто вона? Що між ними? Напевно, він вже давно з нею зустрічається. Прийшов, але не один, у парі. Здається, що час застиг, вони ніби вічність йдуть цією алеєю. І з кожним його кроком моє серце повзе йому назустріч, відриваючи від себе клапоть за клапотем.

Я не забула, я сумувала, але навіть не уявляла, наскільки…

Який же він приголомшливо красивий, але енергетика цього хлопця ще потужніша, вона просто валить всіх наповал. Хочеться закричати, притиснувши руки до грудей. Але я стою ніби нежива, навіть не клапаючи.

Здригаюсь, лише коли Даня рвонув до них, схопивши дівчину за руку. Боже, я ладна впасти під стіл. Отже, вона все ж таки не з Тимуром.

Звуки повертаються, коли він підходить ближче і простягає цей оберемок квітів моїй мамі:

— Вечір добрий вашій хаті! Мариночко, це вам за те, що подарували життя такій... — у цей час у моїй лівій руці лопається келих і я скрикую, бо скло глибоко впивається в мою долоню.

У нього чудова реакція, блискавична. Тимур швидко хапає зі столу кілька чистих серветок, складає їх удвічі і, кинувшись до мене, затискає ними мою рану.

— Де аптечка? — тоном вимагає від мами негайної відповіді. Мені він ще не сказав жодного слова. І я ніби оніміла. — У ванній? Я сам все зроблю, все буде гаразд, займіться гостями. Ми скоро повернемося.   

Не встигаю схаменутися, як його сильні руки вже тягнуть мене в бік будинку. Тимур бував у нашому заміському будинку і не раз, тому він чудово знає, де найближча ванна кімната, на першому поверсі, одразу праворуч, якщо зайти з задніх дверей.

— Ні, не під воду! Інакше довго буде кровити, — скрикує, зупиняючи мене, коли я збираюся відкрити кран. — Дай мені все зробити самому. Просто будь слухняною дівчинкою. …Дуринда, примудрилася поранитися у свій день народження, — посміхаючись, нарешті, скидає на мене свій погляд, заглядає в очі з такою пронизливістю, ніби хоче дістатися до дна моєї душі. І раптом та порожнеча, яку нічим не вдавалося заповнити — починає повільно заповнюватись та оживати. Дивлюся на нього розгубленою схвильованою ідіоткою, якій ейфорія через його появу вдарила по голові і мовчу, спостерігаючи, як він дістає аптечку і обробляє мені рану.

— Я б запропонував поїхати до лікарні та накласти пару швів, інакше гоїтися буде довше і шрам буде помітнішим, — від його низького сексуального голосу на моєму тілі здибилася кожна волосинка. Його присутність п'янить, зводить з розуму. …І ми тут зовсім самі.

— Не хочу до лікарні. Нехай залишиться шрам. Буде мені нагадувати, — бурмочу у відповідь, відчуваючи, як усі мої принципи під напором бажання розлітаються на друзки. Тимур навряд чи уявляє, що зараз коїться у мене всередині, як вирує моє море.

— Про що саме він тобі нагадуватиме? — Спокійний, впевнений, одурманивши мене своїми феромонами, знову тягнеться до аптечки.

— Ось про це, — раптово обхоплюю його за потилицю здоровою рукою, притискаюся до нього всім тілом і цілую в губи жадібним поцілунком. Як з ланцюга зірвалася. Я не просто його цілую, я кусаюсь, терзаю його губи, намагаюся висмоктати його язик, ніби хочу відібрати всі ті поцілунки, які не трапилися, які могли б бути моїми. Задихаємось, але продовжуємо цілуватися так, ніби боремося за життя. Руки Тимура ковзають моїм тілом, стискають груди через сукню, мнуть сідниці.

— Віднеси мене нагору, — видаю хрипко, злегка відсторонившись.

— Ти впевнена?

— Хочу свій подарунок! — злюся за те, що в такий момент він ставить такі безглузді питання.

— Взагалі-то, я розраховував стати для тебе чимось більшим, ніж сувеніром на одну ніч, — карі очі звужуються, і ми залишаємось стояти на місці. До біса всі правила! Хочу побути трохи божевільною, не хочу думати про наслідки, що про мене подумають і як це виглядає збоку.

— Скіфе, я марю тобою з чотирнадцяти років, чимось більшим ти для мене став уже давно. Мені здається, що зараз ми надто багато балакаємо. Мені не потрібні розмови, я хочу, щоб ти відніс мене нагору, замкнув двері, стягнув з мене сукню і опинився в мені. Ми можемо це влаштувати чи мені доведеться тебе вмовляти?

— З чотирнадцяти років кажеш? — Смоляна брова злегка згинається. Тільки Скіф уміє посміхатися з такою зухвалою ніжністю, усмішка вперто грає на його губах, відбивається у погляді карих очей. — Вміло прикидалася вередливою недотикою. Ох, Сонько, Сонько. Твоя пропозиція дико приваблива, я хочу тебе, як ніколи і як нікого ще не хотів, але пропоную потерпіти кілька годин. Якщо вистачило стійкості чекати стільки років, три години пролетять, як одна мить.

— У пристрасть треба пірнати з головою в момент її спалаху, потім може бути запізно, — кидаю в це гарне обличчя рішучим тоном. Стає трохи прикро, що мій бажаний хлопець ставить нашу бурю на паузу. Тимур все ще міцно притискає мене до себе, вивчає уважним поглядом емоції на моєму обличчі, емоції, які я вже не збираюся приховувати.