Розділ 5

Тимур

 Обертаюся на звук дверей, які щойно грюкнули. Вже двадцять хвилин чекаю на повернення з прогулянки няні та моєї Кнопочки. Ніна Петрівна скрупульозно дотримується режиму і щодня гуляє з Сонькою дві години на свіжому повітрі за будь-якої погоди.

Мені порекомендували цю вже немолоду жінку в нашій українській діаспорі, як досвідчену і турботливу, яка шалено любить дітей. І вона справді обожнює Соньку, як свою онучку. Хоча, як можна не любити цього кучерявого янголятка, який радісно мчить мені назустріч.

— Пуп! Пуп! — щасливо кричить, побачивши мене. Їй майже два, але ходити вона почала в нас рано, в рік вже носилася, як реактивна. Від цієї шкоди все доводиться ховати, інакше все тягне до рота, бідна Ніна Петрівна постійно на стрьомі, очей з неї не спускає. А ось говорити моя лапочка почала лише нещодавно. «Дай», «на», «ля-ля-ля», якщо хоче послухати музику або щоб я заспівав, на няню каже — Нана, а мене вперто називає — Пуп.

— Привіт, моє сонечко, — підхоплюю її на руки. — Який ще Пуп, доню? Поглянь на мене. Скажи «тато». Ну? — Усміхаюся і трусь кінчиком носа об її рожеву щічку.

— Пуп, — видихає вона з ніжністю і дивиться на мене закоханими карими оченятами. — На, — простягає мені міцно стиснутий кулачок, розтискає і на мою долоню вивалюється дощовий черв'як.

— Вибачте, не змогла відібрати, — перепрошує Ніна Петрівна.

— Ну, дякую хоч не з'їла. Ах ти, бандитка мала! — Цілую свою крихітку в маленьку шийку, вона страшенно любить, коли я так роблю, їй стає лоскітно, маля викручується і регоче. — Ніно Петрівно, я хочу, щоб ви починали збирати її речі. Ми летимо в Україну, погостюємо кілька місяців в Дніпрі, а там побачимо. Я вже поговорив з педіатром Соні, він мене запевнив, що моя дівчинка повинна нормально перенести політ. Тому я взяв квитки. Ви не проти невеликої подорожі? Із цим не буде проблем?

— Ні, Тимуре, що ви, я залюбки, — радісно змахнула руками Ніна Петрівна. — Тим більше, у мене в Дніпрі родичі живуть, буду рада з ними побачитися. Тоді я покладу нашу принцесу жуків спати і почну збиратися.

…

Політ був жахливим незважаючи на те, що я взяв квитки на нічний рейс, сподіваючись, що моя дитина спатиме весь політ. Ні фіга подібного! Спати у великій гудучій машині вона геть відмовилася, а сидіти у мене на руках погодилася тільки якщо я їй щось заспіваю, що-небудь з її улюбленого. Репетувала на весь салон «ля-ля-ля», стюардесу майже до істерики довела. Кнопочка має свій плейлист, виконавець один — її героїчний тато. Тому всьому салону бізнес-класу довелося слухати по п’ять разів «Два веселих гуся», «Ти ж мене підманула», «Розпрягайте, хлопці коней», наприкінці мені навіть почали аплодувати. Але коли ми приземлилися — я ніби вичавлений лимон. Телефончик, який мені написала стюардеса, засунув у кишеню, не дивлячись на дівчину. У мене цих номерів вже ціла колекція. Дівчата й раніше на мене заглядалися, а тепер у мене від них взагалі нема відбою. Дивна річ, коли вони бачать, як я пораюся з Сонькою, коли дізнаються, що я батько-одинак, їм хочеться, як мінімум, затягнути мене в ліжко, а як максимум — вийти за мене заміж. Але мій стійкий олов'яний солдатик став гурманом. Я почав зустрічатися з дівчатами набагато рідше, і здебільшого це зустрічі на одну ніч. Не хочу ні з ким нічого серйозного.

У мене є дві причини, чому я повернувся додому. Комерційна та особиста. У мене виникла ідея вкластися в українську фармацевтичну компанію, головний офіс якої знаходиться в Дніпрі. І… я, як невиправний дурень, вирішив побачити Софію Ольшанську. Спеціально не розпитував Данила про неї. Хочу дізнатися все сам. Хоча, якби у Соньки з'явився хлопець, мій найкращий друг обов'язково б про це обмовився, Ольшанські будь-кого до свого кирпатого скарбу не підпустять. …Раптом вона змінилася. Стала добрішою або, навпаки, перетворилася на цинічне стерво. Серцю все ще неспокійно, серце часто вистукує її ім'я, коли я думаю про неї — воно стукає з тугою, коли думаю про дочку — радісно підстрибує.    

Я орендував чудову квартиру в центрі Дніпра, поряд з парком. А ще раніше сюди доставили мою улюблену тачку, мій жовтий «ягуар» з синьою смугою, він такій у місті точно один. Данило не знає, що я теж приперся додому. Не захотів заздалегідь повідомити, хоча, будь я порядним хлопцем, мені варто було попередити мого друга та бізнес-партнера. Але я не став, не захотів пояснювати причин, бо вони йому не сподобаються, Даня, напевно, спробував би мене відмовити, а так я вже тут.

Через кілька днів його сестрі день народження і мені ніхто не забороняв з'являтися у їхньому домі. Буде сюрприз. Якоюсь мірою і для мене. Адже я не знаю, що побачу в цих зелених очах. Хотілося б побачити в них бодай якусь надію, що іскри між нами можливі.

…Я скучив. Я дуже скучив за тобою, Соню.

 ***

Почувши вереск гальм біля узбіччя, навіть не обертаючись, вже чомусь знаю, що це Данило. По-перше, ми один одного відчуваємо, по-друге, він не міг не помітити мою тачку, тому внутрішньо я вже готовий до зустрічі з другом, для якого мій приїзд, м'яко кажучи, доволі несподіваний.

— Спочатку думав, що привиділося, але я твою шевелюру навіть зі спини ні з ким не сплутаю! Скіфе, друже, якого греця? — мчить до мене Ольшанський. — Ні, ти не подумай, я, звісно, щоразу в дикому захопленні, коли тебе бачу, але на кого ти, чортяко, залишив фірму? — іронія та роздратування у ньому завжди дуже гармонічно поєднуються.

— Не хвилюйся, все нажите твоєю непосильною працею в надійних руках. Знаючи мою спонтанність, міг би й здогадатися, що я потягнуся за тобою хвостиком, — посміхаючись, простягаю руку. — Привіт, босе. Що за красунечка в твоїй машині? — о, судячи з емоції, що промайнула в очах мого друга, це дівчисько чимось його зачепило. Він у нас великий любитель догоджати панночкам і щоб ті у відповідь балували всі його чутливі місця, але це щось нове.