Розділ 2

Соня

— Зараз зачарує всіх мажорів та заучок, — зітхаю з нещасним виглядом, дивлячись, як Тимур сідає поруч із зовсім незнайомими йому людьми, беручи до рук гітару. — Якого греця? Він що зібрався співати? — Кілька разів мені доводилося слухати, як співає Тимур. Так ось це — заборонена зброя, бо хочеться здатися без бою. Голос у нього гарний, нічого не скажеш, глибокий, сильний, мелодійний.

— Йому подобається, — знизує плечима Данило. — У хлопця музикальний слух, але він самоучка, ти ж знаєш. Скіф багато в чому талановитий, — старший брат вимовляє зі щирою теплотою, як ніяк найкращі друзі. — Коли ми служили, Скіфу ніколи не діставалося за його косяки, бо він вчасно зметикував, що наш командир обожнює українські народні пісні, і як тільки старшина починав на нього матюкатися, цей хитрюга заводив пісню. Вміє, паршивець, брати за душу. Він надто товариський, без спілкування не може. Підійдемо, послухаємо?

— Ні, — трясу головою, зчепивши зуби, змушуючи себе йти далі. — Наздожене, якщо захоче.

…Завдяки Тимуру я рано дізналася, що таке ревнощі, навчилася розпізнавати всі її гіркі відтінки та присмаки. Завдяки йому я легко назву три причини чому любити боляче. Я розрізняю чим відчай відрізняється від безсилої агресії, смуток від туги. Скіф часто зависав у нас, коли вони вчилися разом з Данилом, не звертаючи уваги на школярку з двома русявими кісками, а якщо й помічав, то кидав що-небудь жартома, примружуючи свої офігенні карі очі. Потім мені часто снилися ці очі, його руки та губи. Я потай підслуховувала їхні розмови, розуміючи, що навколо цього брутального красунчика постійно крутяться дівчата, які не дають йому нудьгувати, що він змінює їх під настрій, не прив'язуючись до жодної. І коли мені ставало особливо сумно, я починала вмовляти саму себе, що цей гуляка мене не вартий, згадуючи мамині слова. Вона любить повторювати, що породу не можна розбавляти ким завгодно, що мені треба звертати увагу на хлопців із досить відомих сімей, з гарним родоводом та вихованням, бо рід Ольшанських тягнеться ще від польських князів, тому на всяких там босяків з вулиці час витрачати не варто. А Тимур такий і є, босяк, якого виростила вулиця. Просто здібності, якими природа наділила його з народження, не дали йому скотитися до гопника з підворіття. Дружба з Данилом допомогла йому солідно стати на ноги. Тепер він хлопець не бідний, може багато чого собі дозволити, їхня фірма, яку вони удвох заснували, успішно розвивається. Але на мій погляд Скіф надто легковажний та непостійний, не впевнена, що він може брати на себе відповідальність. Мені здається, що він ставиться до життя надто несерйозно, ці його жартики, підколи, дотепні спостереження. …Хоча я мушу визнати, що в нього є й дуже хороші якості характеру, можна сказати рідкісні, заради яких не складно віддати йому своє серце. І дівчата віддають йому себе, серце, свої мрії, а він...

— Могли б і зачекати. Чи у принцеси сніданок за розкладом? — наздоганяє нас, захекавшись. — Чого скисла? — Киває мені, ловить мою руку і смикає мене за палець, я вириваюся, а в голові народжується думка: «Я на тебе ображена, тому що ти не мій. Я злюся на тебе, бо не можу бути твоєю, але протистояти тобі все складніше, адже ти… це такий ти. Тимур Скіф, хлопець, якого небезпечно кохати, але дуже хочеться».

— Просто переживала, щоб ти дупу собі не застудив на холодній траві, — фиркаю і закушую губу, щоб не посміхнутися. Відразу згадуються слова моєї подруги з Дніпра, побачивши Тимура, перше, що вона видала: «від нього точно народяться найгарнюні діточки». Ми тоді були у одинадцятому класі…

— А ще я вам обом заздрю, — сідаю за столик, поглядаючи на них по черзі, спочатку на Тимура, потім на брата. — Ви вільні, робите, що забажаєте і навіть усупереч батьківській волі. Чому вони не вибирали тобі універ? — У відповідь на мої слова Даня тільки хмуриться. — Тому що ти хлопчик, а я дівчинка, маю бути слухняною та зручною?

— Ти покликала мене, щоб поскиглити? Сонь, ми хотіли якнайкраще. Тут ти отримаєш круту освіту, яка потім відкриє перед тобою багато можливостей…

— Я все це вже чула! — перебиваю брата. — Мої бажання, звичайно, не беруться до уваги. А ти що скажеш? — різко переводжу погляд на Тимура. — Напевно солідарний з другом? Вставиш жовчну шпильку з цього приводу?

— Не вгадала. Як завжди ти думаєш про мене гірше, ніж я є насправді, — простодушно посміхаючись, відповідає порушник мого спокою. — Я дотримуюся думки, що людина, яка досягла повноліття, повинна сама приймати рішення, вчитися на помилках, шукати свій шлях, а не чинити так, як мама скаже. І не важливо хлопчик це чи дівчинка. Коли я стану батьком, а колись я ним стану, я однозначно надам своїм дітям вибір.   

— Ти це сказав, щоб підлизатися до мене? — недовірливо суплюся, готова сперечатися з ним до посиніння і обговорювати що завгодно, будь що, просто щоб довше розтягнути наше спілкування, адже ці розумні трохи глузливі очі кого хочеш з розуму зведуть і змусять втратити відчуття часу.

— Ні, я висловив свою щиру думку, принцесо.

— А чи можна мені втрутитися і вставити свої вирішальні п'ять копійок? — Вимовляє Даня, з виглядом роздратованого старшого брата, у якого на все готові аргументи.

— Обійдемося! — не змовляючись, відповідаємо з Тимуром хором, вийшло смішно, я заливаюсь дзвінким сміхом, він теж сміється, але його погляд… Боже, що то був за погляд! І знов цей імпульс! На якусь мить почуваюся найбажанішою для нього. А потім ця мить вислизає і мені вкотре здається, що це лише витівки моєї уяви. Скіф опускає очі, а я все ще тремчу...

— То ким ти хочеш стати?

— Га? — сіпаюся, виринаючи зі своїх думок. Данила відволік телефонний дзвінок, він скривився, сказавши, що це «важливо» і відійшов подалі, щоб поговорити без моїх вух. Підозрюю, що це «важливе» носить жіноче ім'я. Мені довелося залишитися поруч із Тимуром, і я увімкнула режим самозбереження, пішла в себе, щоб не видати своїх справжніх переживань. Тому його питання застало мене зненацька. Лавочка, чудовий парк, собачники тягають своїх улюбленців чи навпаки хвостаті тягають за собою своїх господарів, а я сиджу і боюся поворухнутися, зберігаючи дистанцію.