Епілог

Карино

Гримнувши, скрипнули незмазані двері.

– Мамо! Тато! Я вдома, – крикнула я, як робила сотні тисяч разів в дитинстві. Міцніше стиснула руку Крісу, що тримала, чи то для впевненості та підтримки, чи то щоб не втік, залишивши мене саму. 

Звук ще не встиг затихнути, як мене згребли в обійми так, що тріснули кісточки.

– Марципанко, ти вдома? Чого не попередила, я б зустрів вас на вокзалі, – брат випустив мене з обіймів, покрутив прискіпливо оглядаючи з усіх боків, і тільки потім повернувся до Кріса. – Захар, – назвався, протягнувши руку для рукопотискання. 

Видихнула з полегшенням – раз у брата не виникло ніяких підозр і заперечень, значить і тато не сильно сперечатиметься. 

 З роздумів вирвав плеск долонь. 

– Карино, доню. Що ж ви так… без попередження. Ми б підготувалися. 

– Мамо! – зворушено зойкнувши, пірнула я в теплі обійми. – Я так скучила. 

– Наречений значить? – зіщуливши очі, запитав тато, сьорбаючи заборонену каву, після незграбного знайомства. 

– Наречений, – підтвердив Крістіан, і, посміхнувшись, підморгнув мені. – Хотів би вже бути чоловіком, але Кара наполягала на вашій присутності. 

– Ну і правильно, – похвалив тато, не помічаючи як брат з насмішкою вигнув брову. – Ну і молодці. Зараз же зареєструємо вас в Дії… 

– Боюсь, з цим виникнуть проблеми, тато. Крістіан – іноземець. 

– То запросимо документи. Чи як там це робиться? – запитав, поглянувши на маму так, ніби вона знала всі відповіді на світі. 

– Мам, тат… – почала я, і безпомічно поглянула на Кріса. 

– Кара вирішила: спочатку навчання – тоді одруження, – усміхнувся наречений, умисно ігноруючи мій повний благання про допомогу погляд.

– Оце, доню, правильно, оце молодець! 

– А довго ще навчатися? – діловито поцікавилась мама, певно вже приміряючи на мене весільну сукню. 

Я промовчала, поглядом переадресовуючи питання Крісу – хай сам розбирається. Бо я, так і не зрозуміла, як він сподівається провести весілля одразу у двох світах. 

– Залишилось пару місяців. А потім… – Крістіан підступно посміхнувся. – А потім ми переведемо її на домашнє навчання. Якщо, звісно, захоче.

Я кивнула, погоджуючись з озвученим планом. Насправді в академії я могла вже не навчатися. Все одно ніхто не міг пояснити, що сталося біля фонтану. А той, хто міг, повторював єдине – ти стала жрицею, не надаючи жодних пояснень. 

Пояснення, як не дивно, дала Ойрон. Саме вона розказала, що зацікавившись випадком Трестоун, шукала підтвердження своїм здогадкам – полярність магічної енергії можна змінити.  Але, на превеликий жаль, стара панна шукала артефакт, чудодійне зілля чи ритуал, і навіть не підозрювала, що причиною зміни полярності має стати вона сама. 

І якби вона виклала ці свої підозри комусь з кураторів все в її історії склалося б зовсім по-іншому. Хоча став би він її слухати? Ректор от не став, відмахнувся. Проте вислухала Трестоун і звернулась за допомогою  в пошуках ритуалу до демона, а той… Той бажав тільки одного, знищити всіх, хто стоїть на його шляху до трону Хаосу. 

– Що ж ми стоїмо. Проходьте. Чаю? – заметушилась мама.

– Було б добре, – кивнув Крістіан.

Наступні кілька годин промайнули швидко. Без зайвої напруги, хоч часом доводилось давати дуже розмиті відповіді, аби не шокувати батьків. Кріс тримався стійко, попри те, що його засипали запитаннями.

– Військовий, отже, – потираючи бороду, задоволено кивав батько. – Це добре. Достойно.

І я трохи видихнула. Адже в глибині душі, мені було важливо, аби батьки порозумілись з моїм нареченим.

– Вертаємось? – я кивнула Крісу, що вже не знав куди подітися від розпитувань батьків. 

За вікном вже сіріло. Засвітились перші ліхтарі. Сідав осінній туман. Тож, як би добре не було вдома, а час повертатись назад. Зрештою, в мене тепер ще один дім.

– Мам, нам вже час. Я обов'язково наберу тебе завтра. 

– Вже? Ми так довго не бачились, а… 

– Тепер будемо бачитись частіше. Ми відвідаємо вас у наступні вихідні. Будемо обирати сукню, – заспокійливо посміхнулась я мамі. 

– Обіцяєте? – запитала мама, дивлячись тільки на Кріса. 

Магістр кивнув і мама, змирившись, зітхнула. 

– Я вас відвезу, – визвався брат,  після довгого прощання. 

– Не треба, – кинула я, але зупинити мого брата, коли він щось вирішив, могло лише цунамі. Чи Машка… 

– Не відмовляйся, марципанко, мені не складно, – натягнувши куртку та вислизнувши слідом за нами з квартири, наполягав брат.

– І все ж таки ми відмовимося, – обійняв мене Кріс. – Зрештою, рано чи пізно доведеться сказати. 

А наступної миті світ затуманився, розплився, відрізаючи нас від брата, що так і застиг з витягнутим обличчям… 

– Думаєш?