Розділ 36

Прокинулась від сонячних променів, що ковзали по обличчю. 

Десь далеко гримнуло і я злякано підстрибнула. І тут же, щасливо розсміявшись, впала на ліжко. 

Торкнулася ще теплої від Крісового тіла ковдри, згадуючи як безпечно почувала себе в його обіймах. Як бережно він кутав мене в ковдру. Як говорили ми цілісеньку ніч, перемежовуючи слова з поцілунками, ділились спогадами та мріями. Лише про майбутнє за тихою згодою не заводили розмову – буде ще час.   

Я потягнулась, стуливши вії, пригадуючи нашу розмову, смакуючи тихий сміх Кріса та відверті погляди, від яких все здригалось всередині. 

– Що ви тут робите? – заволав хтось над моїм вухом. 

Я розплющила очі – у дверях спальні стояла молода, красива жінка і сповненим презирства поглядом витріщалася на мене. Раніше я б знітилась від такого погляду, а сьогодні… Сьогодні я була готова розцілувати весь світ. Навіть такий зверхній. 

– Сплю, – щиро усміхнулася я у відповідь. – А ви?

– Її високість Аурена тель Туоран, – назвалася вона. – І ти маєш схилитися мені у відповідь. 

– Гаразд. Тільки залиште мене на кілька секунд.

– Залишити? Тебе? Шльондру? В кімнаті принца? – випльовувала вона слова. 

– Принца? – луною повторила я, пропускаючи зухвалі образи повз вуха. 

– Принца. Крістіана Лорея Ренфолда тель Туорана. Мого сина. Другого в черзі на трон королівства. 

– Крістіан – принц? – повторила, все ще не маючи сил повірити й зіставити хлопця, що лазив з братом в чужий сад, та принца. Хіба принци будують будиночки на деревах та проводять підліткові роки у військових походах? 

– Принц, недолуга. І в нього нічого не може бути спільного з такою як ти. Вони вже за тиждень одружаться з Сесіль Ефрек. 

– Але ж Кріс…

– Казав тобі, що розірвав заручини? – похитала головою принцеса і подивилася з таким жалем, що я одразу відчула себе непотрібною. – Вони всі так говорять, аби затягнути тебе у ліжко. А потім кидають тебе саму розбиратися з наслідками. 

І я б повірила, але…  між нами з Крісом нічого не було. Всякий раз, коли я мала намір перейти межу і забути про пристойності, розчинившись у пристрасті, Кріс зупиняв і себе, і мене. 

– Шкода мені тебе, дівчино, – з награним співчуттям продовжила принцеса. – Думаєш, я тебе не розумію? Теж колись була молода. І теж закохалась не в того… 

– Вийдіть! – категорично перебила я, не бажаючи слухати її розповідь. Чомусь в кохання принцеси й демона мені не вірилось зовсім. Може тому, що я зіткнулася з наслідками цього кохання? 

– Що? 

– Дайте мені кілька хвилин і можете і далі планувати весілля, – повторила я і, не чекаючи, піднялася з ліжка, кутаючись у ковдру. – Даруйте, мушу вас покинути, – вклонилася, подумки насміхаючись.

– Стій! Я відкрию портал. 

– Не варто зусиль, ваша високосте, – все ж таки не втримала посмішки я. 

Це було б сумно, аби не виглядало настільки кумедно, на межі абсурду. Ніколи не думала, що колись відчую себе в ролі коханки, яку дружина піймала на зраді. І от… І сміх. І гріх.  І не коханка, а застукали. Не дружина, так добра матуся. 

І де Кріс? Може це в нього такий трюк – затягти дівчину в ліжко, а вранці прийде мама і все розрулить? 

І розсміялася – зовсім на нього не схоже. 

Адепти, що йшли попереду, озирнулися і застигли, здивовано розглядаючи мене. Посміхнулася:

– Не підкажете, як пройти в бібліотеку? – випалила, ледь стримавши регіт, коли їх обличчя витягнулись ще дужче, а очі ледь на лоба не налізли. 

– Туди, – хитнув рукою, отямившись один з хлопцем. 

І я привітно усміхнулася, проходячи повз них:

– Дякую, панове. 

На вході у гуртожиток посміхнулася Зарі.

– Не запитуйте, – відмахнулася, побачивши, що пана розтуляє рота. – Я потім все поясню. 

В кімнаті нарешті позбулася ковдри і тендітної сукні, що Кріс відчистив від бруду, але відремонтувати не зміг. Та й не до цього нам вночі було. І так мені її, таку гарну вчора, і таку занедбану сьогодні, шкода стало, що я не витримала, розплакалася. 

А потім я пила каву, що знайшлася на підвіконні в спальні. Чекала на Кріса і думала, думала, думала… 

Не про Кріса. Про те, що він принц і його мати назвала мене шльондрою, натякаючи, що таких у нього цілий конвеєр, намагалася не думати. Замість того, тривожилась через його зникнення і плани на майбутнє. Час від часу закрадалася думка, що наше спільне майбутнє це щось за межею фантастики. Особливо тепер, коли я навіть не проклятійниця. 

Нарешті не витримала, перевдяглася і відправилась на пошуки. 

– Аннар! – гукнула я, помічаючи друга Кріса, серед кількох людей у формі.

– Ти не знаєш, де Крістіан? – запитала тихо, коли чоловік, кивнувши своїм співрозмовникам, підійшов до мене.

– Крістіан? – почухав ніс Нар. – Він хіба не повернувся? – я похитала головою. –  Вранці його імператор у палац викликав. А потім він мав намір зайти до цілителей… Вибач, мене кличуть.