Розділ 35

Карина 

– Іди, – просипіла, помічаючи Крістіана в полі зору. Цікавий такий… І з цілком очевидними намірами. От тільки я не готова.  – Не гай часу, – і замовчала, не маючи сил додати щось ще. Хотілося сказати так багато, схопити за руку, утримати, залишаючи поряд з собою, але… За словом вилетить інше, а там, десь вмирали люди, і Кріс міг це зупинити однією своєю появою. – Швидше. Я зачекаю… – вмовляла я, ледь стримуючи кашель. 

Маючи єдиний намір – не виплюнути те, що, я відчувала, булькає всередині. Внутрішня кровотеча. Я вже стикалася з таким. Знала, що залишились лічені хвилини. Тож витрачати їх на те, щоб тримати мене за руку – безглуздо.

 Все ж таки невдало я з-під ножа вивернулась. 

– Йди, – повторила, втомлено стуляючи очі. – Почекаю, – додала з впевненістю, якої не відчуваю. 

– Я… – Кріс простяг руки, намагаючись підняти мене.

Відсахнулася:

– Не можна.

Толку, що він підхопить мене на руки й понесе? Стечу кров'ю не на холодному камені, а на руках? Я навіть посміхнулася.

– Я не транс… порт… абельна, – довге слово далося з трудом. Прийшлось перерватися і стримати дихання, не даючи виштовхнутись крові, – якщо Кріс її побачить, не піде. А десь там вмирали ті, кого ще можна було врятувати. – Іди… не хочу тебе бачити. 

Він здригнувся, наче я встромила ножа йому в груди. Кинув на мене пронизливий погляд.

– Каро… – прозвучало з докором і тугою. Хитнув головою і… зник. 

А дурненьке серце озвалося, кинулося за ним, ледь не вилітаючи з клітки, в яку його заточили. Осадила – у нього є наречена. Вона подбає, щоб він швидко мене забув. І був щасливий. 

Стиглий, вогкий вітерець ворухнув волосся, опалив мокрі від сліз щоки, затягнув кригою нутрощі…

“Щасливий? З нею?” – пролунало недовірливе. 

“Йорг!” – зраділа я, відчуваючи як поступово зникає холод порожнечі. – “Йорг! Ти прийшов” 

“Я нікуди не зникав. Ох, і подарували ж боги носія, – пробубнів той невдоволено. – Чого лежиш? Кого чекаєш? Лікуватися будеш? Чи вирішила геройські померти?”

На краю зору промайнула блискава. Прорізала сполохами темне беззоряне небо, розділивши його навпіл. Невблаганно. Незбагненно. Наповнюючи серце лютим страхом.

“Геройських смертей не буває,” – тремтливо заперечила я, дивуючись тому, що навіть думки можуть тремтіти, переможені могутнім нападом гнітючого страху. Не за себе навіть… Вмерти я чомусь не боялася. 

“Тоді чого чекаєш? Лікуйся!”

“Я ж проклятійниця,” – зауважила апатично,  дослухаючись до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь тихий гуркіт місяців. Вирячивши очі в непроникну темряву, вдивляючись у тіні, що повзли по кам’яних брилах. Щоб хоч так зрозуміти, що ж там відбуваються. Послухались демони новоспеченого спадкоємця чи зграєю кинулись на нього, розриваючи на шматки? 

Нестримне тремтіння прокралося під сукню, поволі трепетом охопило тіло. І зрештою переросло у безпричинну паніку. 

Задихаючись і борсаючись, я намагалася зусиллям волі  скинути з себе кайдани страху, що полонив мене, витіснивши забутий біль. 

Дарма. 

Біль повернувся. Нестерпний. Несамовитий. Спустошливий. Занурив мене у темряву, зриваючи уривчастий стогін.

“Тим паче… Он у тій ще живі сили плескаються – не добив твій магістр. Та й хвариш твій нащо? Спустош і будеш здорова,” – набридливо вимагав голос, лунаючи на межі свідомості, нещадно вириваючи з порожнечі жахливої самотини. 

Не втрималась, хитнула головою. Занадто різко – скроні прострелило болем. І все ж таки закашлялась, випльовуючи кров, що, заважаючи дихати, заповнила легені. 

“Ех, дарма ухилялася. Якби Трестоун перерізала горлянку, не довелось б страждати” –  підступно майнула думка. 

І тут же все в душі стрепенулося у відповідь – суперечливо, наполегливо. 

“Не можна здаватися! Навіть думки такої не допускай”, – вистукувало воно наказами брата, відносячи мене у ті часи, коли ми ховалися у підвалі. Коли тато був десь там і мама шугалася кожного дзвінка, а потім на тижні пропадала у шпиталі. А ми залишались удвох… У трьох, якщо рахувати Машку. – “Ти маєш вижити. Попри всіх. Попри все. Пережити й стати щасливою. Тільки так переможеш. Чуєш, що я кажу?” – змішалося в моїй свідомості сьогодення з минулим. 

“Чую. Але не так. Не ціною іншого життя”.

“А тоді коли кидалася на того з ножем, так не думала,” – докірливо зауважив брат.

“Тоді, я злякалася за Машку. Тебе,” – пояснила втомлено. 

“Тоді вперше прокинувся дар?” – перебив нашу з братом уявну розмову Йорг. І мені почулась палка радість в уявному голосі. 

Радіє, що нарешті позбудеться мене? Нехай...

Я не кивнула – сил не вистачило. Простягнула руку до шиї, де висів начеплений Крісом кулон – хоч на відстані, через річ доторкнутися до нього, відчути його долоню у руці, зігрітися його підтримкою, теплом.

Безсило стулила очі…