Розділ 34

Крістіан

Територію академії огортав спокій. Тишу розривав тільки лункий дзвін місяців, що стрімко з’єднувались воєдино. Затихли нічні птахи, немов відчуваючи наближення невідворотної катастрофи. Навіть вітер найменшим подихом не колихнув ні гілочки, ні листочка.

– Кріс, – гукнув Нар, наблизившись. Поглянув на друга та не дуже впевнено спробував заспокоїти: – Ми її знайдемо. Всі шукають. Зазирнуть у кожен закуток академії. Все буде…

“Гаразд?” – подумки поставив питання Крістіан.

Звісно. Звісно, знайдуть. Коли тільки? І чи не буде пізно?

Певно жодного разу в своєму житті, Крістіан не почувався настільки безпомічним та слабким. Хіба, може в той день, коли мати сухо та безбарвно підтвердила чутки, котрі ширились палацом ледь не з народження сина принцеси. В ньому текла демонська кров. Більш того, мати, котру він вважав ледь не ідеальною, добровільно прирекла його на долю вигнанця. “Поглянь на це з іншого боку, синку. В тобі тече дві сили, дві магії, ти матимеш більше можливостей та засобів для досягнення власних цілей!”

Проте в цей момент Крістіанові взагалі жодна магія не допомагала.

– Чого стоїм? Чого розкисли? – поцікавився з відчиненого порталу Єйр. – Ти ж не збираєшся позбутись своєї язикатої дівки так радикально? – І абсолютно точно в цей момент мало би стати на одного демона менше у всіх світах, проте Єйр швидко додав: – Я дещо знайшов тут. Глянеш?

Кріс кивнув, не маючи сили промовити ані слова, крізь зціплені до хрусту зуби. 

– Давай ти не дратуватимеш нікого, – рявкнув натомість Нар. – Не до твоїх ідіотських жартів зараз.

– Встигнемо, – вивалившись з порталу з сувоєм в руках, запевнив чомусь занадто оптимістичний демон. – Я тут вирішив, що час навести лад у бібліотеці дварфів, і от що знайшов. Дивно, що раніше сам не збагнув. 

– Ти дратуєш, – попередив Нар, вихопивши з кігтистих лап демона сувій.

Той хотів щось відповісти, проте кинув швидкий погляд на магістра і промовчав. Навіть посерйознішав, здавалось.

Аннар тим часом розвернув пожовклий лист просто на землі, притиснувши його чотирма камінцями. А Кріс буквально змусив себе перевести погляд з клятих місяців на знахідку підлеглого демона.

– І що це? – насупився Нар, підвісивши над листом зі схемою синюватого світлячка.

– Пентаграма, – пояснив Кріс, на мить завмер, проте вловив шалену здогадку. – Чекай-но!

В просторі заіскрились магічні нитки, сплітаючись в мініатюрну карту академії, з ілюзорними спорудами, садом та відмітками з попередніх місць де було знайдено трупи проклятійників.

– Так і думав! – скрикнув задоволений зробленим Єйр.

– Та щоб його… – вигукнув Нар, від чого Кріс поморщився, як від зубного болю.

Зараз він навіть щасливий був би почути таке набридле “Та щоб його…”, і нехай він після цього обзавівся б з десятком неприємностей…

– Пробачте, але кого взагалі можна прикликати такою, – жестом обвів малюнок Нар, – пентаграмою?

– Боюсь, що тут не так все просто. І не лише один демон. Це… вірогідно… портал, крізь який пройде багато демонів. І почнеться… війна.

– Терміново зберіть всіх бойових магів, проклятійників, стихійників… всіх, хто здатен прийняти бій, – наказав Крістіан.

– Думаєш, ми не встигнемо? – поцікавився помічник магістра.

– Думаю, варто перестрахуватись, – відрізав Кріс, накресливши в повітрі обриси порталу. – Виконуй!

І вже навіть не оглянувшись, чи послухали його, Крістіан зробив крок у портал створений в те саме місце, де ще не було на карті червоної точки, з якою б збігались кути пентаграми.

Старий закинутий храм всіх богів зустрів його скрипом дрібних камінчиків під підошвою. Кольорове скло, що колись було вітражами, а тепер стало просто друзками під ногами, виблискувало на холодному сірому камені підлоги. Між колись ідеально підігнаних камінців, пробивалась трава. І нічого не вказувало на те, що тут хоч раз за останнє століття ступала людська нога.

– …цей кришталь! – донеслось відлуння жіночого голосу.

Кріс перевів подих, ледь стримавшись, аби не зірватись і не побігти на звук голосу. Рушив швидко, проте обережно, намагаючись не видавати зайвих звуків. З цієї навіженої станеться перерізати Карі горло, ледь відчує небезпеку.

І мав рацію.

Місячне сяйво, що так щедро заливало руїни старого храму, немов навмисно, вказувало на жінку, що завмерла з клинком у руках недалеко від вівтаря. Однак, Кару Кріс так і не побачив.

– Хто… він? – пролунало питання.

Здавлено, проте цілком живо. І от тепер вже точно Крісові відлягло від серця. Лише на мить. Адже майже одразу поряд з Трестоун запалахкотів червоним сяйвом міжсвітовий портал.

– От і все! Час настав. Пробач, нічого особистого! – з шаленою усмішкою промовила Трестоун, замахнувшись аби завершити те, для чого взагалі це все починала.

– То це все, що вам треба? Магія? – з дратуючою посмішкою в голосі поцікавилась Кара. – То це ви книгу підкинули?  – сипала вона питаннями, немов потопельник, що хапається за соломинку.