Розділ 33

Карина

Хитнула головою. Чого це я? Знайшла за що перейматися. От тільки почуття, що сколихнулося у душі, дуже нагадувало ревнощі. І це було так… дико. Я ревную?! Я ніколи нікого не ревнувала. Ну хіба, що брата та батьків, але це не рахується.

Це бентежило. І дивувало. Те, що магістр мені подобається, я знала з першого погляду. Як чоловік. Як чоловік, з яким я готова спробувати щось більше за розмови та поцілунки. 

От тільки далі… В нас же нічого спільного. Навіть тем для розмов. І подобається він мені тільки тому, що з ним я почуваюсь у безпеці в цьому світі. А тепер…

Я думала, що на таке не здатна. Вже й не вірилось, що колись закохаюсь. Що ж… Перше кохання. Перегорить та забудеться за тиждень. Тим більше, що у нього є наречена. Тільки серце чомусь крається. І душа рветься від жалю і туги.

Це все музика. І танок. І легенда про двох нещасних закоханих з різних світів, що я перенесла на себе. 

Відступила до стіни. Притиснулась до неї спиною. Хотілося втекти, сховатися від цих веселощів та сторонніх людей, і наодинці розібратися у власних почуттях. Однак покидати безпечну залу я не наважувалась. Навіть виходити у сад не збиралася. Не тоді, коли поряд ходить вбивця і полює на проклятійників. 

Музика обірвалася. Всі погляди сполохано спрямувалися на затемнений кут. Почулися голоси – люди пошепки обговорювали те, що сталося. Але виокремити чиюсь розмову не вдавалося. 

Поруч, прислухаючись, занервував незнайомець. Кинув на мене застережливий погляд і полегшено видихнув, впевнившись, що я залишилась стояти на місці. 

Щось засвербіло між лопатками. Чийсь погляд. От  тільки за спиною стіна, до якої я притискаюся. І сироти під шкірою. Ледь стрималась, щоб не обернутися. 

Знов огледіла залу. Наштовхнулась поглядом на проклятійника зі свого курсу – хлопець сторожко озирався за спину, наче теж відчував той самий погляд. А ось це вже дивно…

Шкіру між лопатками боляче саднило. Обпекло, немов хтось плеснув кип’ятку. Чи кислоти, що тепер розповзалася по спині, перетворюючись на гострий біль. Скрипнула зубами, ледь стримавши стогін. А спина свербіла, тягнула, і відчуття таке ніби хтось гарячий восковий пластир наліпив і тепер здирав разом зі шкірою. Повільно, крок за кроком. 

Я непомітно сильніше притулилася спиною до стіни, намагаючись хоч трохи заглушити біль. Але він не вщух, навпаки розгорівся з новою силою. І звідкись з’явилась впевненість, що варто вийти на свіже повітря, оголити спину і біль мине.

Затуманений погляд вичепив ще одного з одногрупників. Той здригнувся, метушливо пересмикнув плечима, і, якось нервово потупцювавши на місці, зробив крок у бік відкритої тераси, на ходу розстібаючи ґудзики на сорочці. 

Майже одразу болюче відчуття зникло. Видихнула з полегшенням. І вже більш тверезим поглядом оглянула залу – ніхто не помітив. Всі захоплено спостерігали за тим, що відбувається у кутку, де зібрався натовп. Навіть незнайомець зосереджено дивився, не помічаючи, що відбувається довкола. 

– Один зник, – смикнула я незнайомця за рукав. 

– Що? – нічого не розуміючи, перевів він на мене здивований погляд. 

– Один з проклятійників вийшов у сад, – пояснила я. 

– За ним простежать, – заявив впевнено, знов повертаючи погляд у бік натовпу. 

– Але за ним ніхто не вийшов, – настирливо наполягала я. 

Незнайомець лише хитнув головою:

– До кожного проклятійника приставлено наглядача, – поблажливо пояснив він. – Сад оточено. За ним спостерігають. Всюди люди з таємної служби. 

Впертюх. 

Мені б заспокоїтись. От тільки скільки я не спостерігала за виходом на терасу, хлопець не повертався. І це тривожило. Не хотілось знайти ще один труп. 

– Ну раз там безпечно… – протягнула я і неохоче зробила крок у бік саду. 

Наражатися на небезпеку теж не хотілося. Хай там як, а я б за краще посиділа десь в поодаль, дозволяючи таємній службі у всьому розібратися. Однак вони чомусь не поспішали й залишитись осторонь я не могла. Тим паче, що, невдоволено хмикнувши, незнайомець все ж пішов за мною. 

Хлопця я помітила майже одразу. Він стояв посеред галявини, скинувши руки догори, як зачарований вдивляючись у місячне затемнення. Поли розстібнутої сорочки тріпав вітер, складав за його спиною наче білосніжні крила. 

– Задоволена? Повертаємось? 

Я обернулась, відповісти і… 

– Бережись! – тільки й встигла вигукнути.

“Щоб тебе оминуло лихо” –  подумки закінчила я, усвідомлюючи, що вимовити все це  просто не вистачить часу. І, бажаючи, щоб незнайомець залишився живим та при здоровому глузді. 

Але попередження, як і мій прокльон запізнилося – щось важке з силою, яку видавало дзвінке чвакання, зустрілося з головою мого охоронця. І опустилося, відбившись від місячного світла, металічним блиском.

Запахло солодким. Кров'ю. Цей запах я тепер впізнаю серед сотень. Як і ті темні потоки, що стікали по висвітленій ліхтарями палиці… мечу?  

З-за його спини вийшла закутана у важкий чорний плащ невисока фігура. Одразу так і не розбереш – чоловік чи жінка. Якби не рухи. Повільні, гнучкі, зважені, без зайвої активності та різкості властивої чоловікам.