Розділ 31

Карина

– Готова? 

Я механічно хитнула головою на знак згоди, хоча готова була лише фізично. Морально ж: хотілося повернутися назад до кімнати та сховатися під ковдрою, поки не мине цей день і не прийде нове завтра. 

– Щось не так? – заглянула мені в очі Роксін.

– Та таке… Спалося погано. І передчуття… – я повела оголеним плечем, якого торкнувся прохолодний вітерець, і втомлено  зітхнула. 

– Теж гул заважає? 

Я невизначено кивнула. Вдаватися у подробиці не було бажання. Не розповідати ж, що цей гул нагадав недавнє минуле. А гул він вже цілу добу лише наростав, наближався, стаючи все сильнішим і сильнішим. 

– Сьогодні він найсильніший, – продовжила базікати, вторячи моїм думкам, подруга, поки я намагалася обережно втиснути спідниці сукні в карету. Добре, що хоч тканина, як запевнила Роксін, магічна – не мнеться та не забруднюється. –  Завтра вже вплив місяців ослабне, вони розійдуться і ще цілий рік не зустрінуться. А хочеш я тобі легенду розповім? 

Я знов кивнула, нарешті розклавши спідниці на сидінні.  

– Поїхали, – щиро посміхнувшись, дала відмах кучеру Роксін, що зі своїми спідницями впоралась значно швидше – одразу видно роки практики. – За легендою наші пращури вміли літати. В них були вогняні крила. І в день подвійної повні вони злітали у небо та всю ніч танцювали серед зірок. Ми втратили свої вогняні крила, але це не заважає нам танцювати. 

Карета проїхала повз фонтану і я знов задивилася на це диво – потоки води, що здіймалися в гору, попри всі закони тяжіння. 

– Ну ж-бо, посміхнись. Сьогодні найдовша ніч на рік. І найлегша. Ти й не помітиш, як мине втома, а  тіло стане легким-легким, піднесеним, – мрійливо цвірінькала дівчина, сповнена радісних сподівань та щасливих очікувань. 

Мені б такий же настрій. Але я нічого доброго і гарного від балу не чекала. Навпаки, серце завзято вистукувало в грудях тривожними литаврами. Щось станеться. Щось наближається… 

– Теж віриш в магічну силу посмішки? – не втрималась я від сарказму. 

– Магічну силу? – зацікавлено спалахнула очима подруга.  

– В моєму світі вважається, що якщо людина буде посміхатися, навіть крізь сльози та попри негаразди, через силу, розтягуючи губи, вона стане трохи щасливішою, – пояснила я, відкидаючись на спинку сидіння. 

– І як? Допомагає? 

– Мені допомагало, – зізналась я, женучи недобре передчуття, що переслідувало мене з учорашнього вечора. Я навіть вщипнула себе, повертаючи у реальність. 

Ще і Йорг мовчав. Хоча після вчорашнього, коли він кожен вчинок та слова Кріса уїдливо коментував, не даючи мені можливості зосередитись, може це й на краще. Я і без нього гарно верзу нісенітниці та втрачаю здоровий глузд поруч з чоловіком, що мені подобається. Ще й ця клята різниця у вихованні та менталітеті – в моїй розбещеній інтернетом та попередженнями подруг уяві бойфренди увечері приходять зовсім не чаю попити та кулончика начепити. Маячка, як прокоментував цю подію Йорг. І зник, коли я відмовилась цей самий кулон знімати. Навіть Бешкетник десь завіявся з ранку, кинувши мене напризволяще. 

Довгий протяжний звук народився десь здалеку та залунав уривчастими тамтамами. 

Там… І довге відлуння наростає, поступово затихаючи, будить усередині щось давнє, забуте, тривожне. 

Бум… І низький, глибокий звук проноситься сиротами по шкірі. 

Там… Гучний звук удару заглушив гул. Вище й вище злетів надривний, тремтячий звук, тягнучи за собою душу. 

Бум… Я прикрила очі, прислуховуючись. Тихий звук – як плескіт води, дзвін, мелодійний гул. А потім одразу –  удар, вибух. І знов протяжні високі ноти, що переходять в ультразвук, майже не чутні, сверблять, здіймаючи волосся на потилиці.

– Хоч би келихи не потріскались, – пробурмотіла я, мерзлякувато пересмикнувши плечима. 

– Не потріскаються, – запевнила Роксін, вибираючись з карети, що зупинилася біля центрального входу. – Посуд в академії магічний. 

Я зітхнула, позаздривши її спритності, і зібравши спідниці, зробила крок на підніжку, і ледь не впала перечепившись тонким підбором. 

– Обережніше, – підхопила мене під лікоть подруга, допомагаючи втримати рівновагу. – Ти як? 

– Жити буду, – вичавила я з себе вимушену посмішку.

– Ноги цілі? 

– А що зламані ноги є законним приводом не відвідувати бал?

– Звісно ні. На балу мають бути усі. Навіть безногі, – з серйозним обличчям завірила Роксін. – Будуть танцювати, гримлячи милицями. 

І я розсміялася, трохи відпускаючи напругу. 

– Ці двері зачинені до світанку, – смикнула мене за руку Роксін, варто було нам увійти в простору залу. – Але кажуть тут є сад…

– Тут? Ми не в академії? – стрепенувся притихлий було острах в душі, заскреботів невидимими кігтями десь усередині. 

– В палаці, – з готовністю підтвердила мої здогадки дівчина.  – Це велика шана – потрапити в королівський палац, – щебетала вона, поки я розглядала залу.