Розділ 28

Карина

Залишала будинок я у супроводі вартових, що люб’язно нав’язав Кріс і які мали пригледіти, щоб я не заблукала в коридорах, шукаючи вихід.

– Обережніше, панно! – трохи досадливо скрикнув один з вартових, коли я, замріявшись, перечепилася через поріг. 

Губи все ще пекло від поцілунку, а серце продовжувало калаталися як навіжене. Перед очима стояли бездонні сині очі.  В голові вертілася недавня розмова і панувала одна єдина думка, проспівана на кілька ладів: “Він точно звернув на мене увагу? Не здалося? Чи все це чергова гра? Йорг?”.

– Дякую! – посміхнулася вартовому, що підтримав мене за лікоть, а того перекосило… з переляку? 

Невже я така страшна? Наче не помічала за собою раніше такого! Щоб одна посмішка і ось так налякала. Може в мене теж щось виросло? Ікла, наприклад. 

Я нишком провела язиком по зубах, але нічого нового не відчула. Стримала плечі, зусиллям волі залишивши їх нерухомими, і повернулася до другого вартового, щиро посміхнулася… І знову ця гримаса, ніби я не дівчина, а кровожерливий вампір і моя посмішка – смертний вирок. Та що коїться? 

Випроводивши мене за двері та кивнувши на прощання, вартові швидко випарувалися, немов кудись поспішали. Втекли? 

– Каро! 

Почувши оклик, обернулася і невдоволено закотила очі. Тільки цього не вистачало для повного щастя! З дверей сусіднього корпусу, в який я ще не встигла заглянути, у компанії виходив Фірат. Поспіхом кивнув своїм товаришам і стрімко попрямував до мене. 

І що робити? Розмовляти з ним після того, як він втік вранці та здав мене варті не хотілося. 

– Зачекай, – помітивши, що я зробила крок, попрохав хлопець. 

Неохоче зупинилася. 

– Вибач, я… – зам’явся він, підходячи ближче.

– Ти здав мене, – підказала, гірко посміхнувшись.

– Здав? 

– Розказав про книгу. 

– Кому? – продовжив вдавати з себе недолугого Фірат.

– Звідки я знаю? – кинула зло, ледь стримавшись від того, щоб звично знизати плечима.  – Комусь, хто прийшов відразу за тобою. 

– З глузду з’їхала! – розреготався парубок. І погляд повний обурення і докору, що я на мить відчула себе в чомусь винною: – Робити мені більше нічого.

– А зник тоді чому? – все ж не повірила я і ковтнула клубок, що зібрався в горлі. 

– Зрозумів дещо, – ухилився він від пояснення, але спіймавши мій повний сумнівів погляд, додав: – Треба було негайно зустрітися з братом та поділитися міркуваннями стосовно роз… 

Замовчав на півслові й подивився так, ніби зважував чи варто мені довіряти. Пробач, друже, але в мене ті ж проблеми! 

– І що ж ти зрозумів? – підозріло примруживши очі, поцікавилась я.

Він хитнув головою, стряхнувши густим рудим чубчиком, що затемняв гарячо-карі очі. Прискіпливо вгледівся в моє обличчя.

– Не віриш?

Ліниво повела плечем, зважуючи сказане.  І жодних пояснень, жодних переконливих аргументів. Лише брат, якому він мав терміново щось сказати… 

Втім, саме останнє мені було зрозумілим. Я теж інколи страждала таким прозрінням. 

– Не вірю, – все ж визнала я, відводячи погляд від потемнілого бурштину очей. 

– Дарма, – хмикнув хлопець і змахнув рукою, немов хотів одним цим помахом відкинути всі мої сумніви. Розвіяти стіну недовіри, що встала між нами. – Клянусь, що нікому і ніколи не викрию таємниць панни Дзівак. 

Повітря між нами палахнуло золотом. Заіскрило сонячним промінням, вирисовуючи дивний символ. 

– Що це? 

– Магічна обітниця, – усміхнувся Фірат. – Тепер віриш? – і так пронизливо подивився мені в прямо очі, що я знітилась і зітхнула. 

Вірити в те, чого не розумію, було складно. Надто дешево в нашому світі вартують обіцянки. Але щось у цьому погляді було таке, що зізнатися та розчарувати хлопця я не змогла. Ще й хробачок сумнівів, що сидів десь всередині мене, якось присоромлено відступив, сховався десь так глибоко – не відкопати. Як у присутності Кріса ховався страх, змушуючи забувати про все на світі. 

– А кава буде? – зважившись нарешті, буркнула я, перше, що спало на думку. 

– Звісно, корислива ти наша!

– Наша? – перепитала здивовано.

Але Фірат лише мотнув головою:

– Пообідаємо разом? 

Обід? Я ошелешено повернулася у бік їдальні, куди бурхливими потоками стікалися адепти з усієї академії. Невже вже стільки часу минуло і я пропустила всі пари? Як так-то? 

– Так що? 

– Пообідаємо, – прошепотіла сконфужено, все ще намагаючись вирахувати ту прірву, що поглинула мій час. Невже ми так довго цілувалися? Щоки опалило збентеженням. І стали зрозумілі натяки Аннара, що квапив Кріса. 

– Розкажеш звідки в тебе та книга? – все ж не витримавши, запитав Фірат, коли ми майже мовчки спустошили тарілки.