Розділ 26

Я навіть  рота відкрила, проте поставити жодного запитання не встигла.

– Ми ж, здається, вже говорили про те, що резерв проклятійників не нескінченний, – тихо, приречено промовив Крістіан, ледь за Аннаром і Стрижем нарешті зачинились двері, залишаючи нас на самоті.

Я не слухала, зосереджено розглядаючи книгу. Потягнулась до неї поглядом так, що навіть трішки підвелася зі стільця. Нестримно кортіло взяти книгу та, розгорнувши обкладинку, дізнатися таємниці, що вона зберігала. А те, що там були усілякі цікавинки, я і без Йорга знала. Відчувала. 

– Щось цікаве? 

– Ой! –  зойкнувши з несподіванки, я впала на сидіння. Якось вилетіло вже з голови, що я не сама. 

– Ти мене зовсім не слухаєш?

Я зітхнула, намагаючись пригадати, що саме казав магістр і що я вже встигла прослухати. Але, крім вічного і вже встиглого набриднути “ви старієте” на думку нічого не спадало. 

– Слухаю. Ви якраз про старіння і скору смерть нагадували, – промовила я, чесно поглянувши в очі магістра. І пальці схрестила, про всяк випадок. Вгадала? Чи ні?

– Каро, я не розумію, звідки в тебе такий потяг до самознищення. Якщо тобі так не терпиться… почекай поки я з’ясую, як вирішити проблему з відновленням резерву і проклинай хоч весь світ. 

– І скільки чекати? Рік? Два? –  посміхнулась сумно і видала свою нехитру філософію: – Життя ж… Воно тут і зараз. І час не зупиниш. І кожен наш день може стати останнім. То ж жити треба тут, зараз і на повну. Та й чого ви маєте розв’язувати мої проблеми? – запитала в лоб те, що найбільше бентежило у його словах.

– Тому, що…тому, що ти важлива для мене, – випалив магістр, подивившись мені прямо в очі. 

Я ошелешено кліпнула очима, не знаючи як реагувати на це зізнання. Тілом розплилося приємне тепло. Пробіглося сиротами по шкірі. І зібралося б метеликами у животі, аби не хробачок сумнівів, що поселився в моїй голові. Я важлива для Ренфолда? Чим і чому? 

 – Кхм… ти ж студентка академії.

Я хитнула головою. Ну ось. А я вже трохи розмріялась. Хоча, це дійсно було б щось казкове і далеке від реальності. Я більше повірю, що я для їх маніяка важлива. Недарма ж він вбиває проклятійників. А те, що і перший мій мрець був проклятійником, я можу закластися. 

– Це ж та сама книга? З бібліотеки? – поцікавилась я,  женучи марні сподівання та ховаючи очі. Але нотка образи таки пролунала в моєму голосі. Залишається тільки сподіватися, що Кріс не розчув, або не помітив. 

– Книга? – розгублено повторив магістр. – А… – протягнув, простеживши за моїм поглядом. – Так. 

– Можна? – підвелась я і, не дочекавшись відповіді, підхопила книгу, розгорнула. 

Трясця, Каро досить мріяти про нездійснене. Вам все одно не судилося бути разом. 

– До біса! – вилаявся чомусь магістр. 

І я миттю опинилася на столі. В пасці. В полоні. З двох боків оточена сильними руками. Але ані страху, ані сумніву не пробудилося в моїх відчуттях. Тільки приємне збудження та здивування. Надто несподівано все те, що відбувається. 

– А… – відкрила я рота, а закрити вже не змогла. Слова застрягли десь посередині горла, варто було побачити його погляд та відчути жар чоловічого тіла. 

Він стиснув мої стегна, притягуючи до себе. Так міцно, люто… Нестерпно близько. Так що мій одяг вріс в його і став зайвим. 

Від виразу нестримної чуттєвості на чоловічому обличчі перехопило подих. І я вимушено вчепилася побілілими від напруги пальцями в широкі плечі. Не знаю, чого я бажала більше – відштовхнути або притягнути та не випускати доти...

Я втягнула повітря, не в змозі відірвати погляд від його очей. Я тонула в них, як в бездонній прірві і знала – мені не вибратися самотужки. А серце билося так очманіло, що цей стук витіснив всі інші звуки. Ось тільки цьому несміливому стукоту в унісон вторив інший – рішучий, безкомпромісний і такий же запаморочливо стрімкий. 

Кріс не рухався, тільки дивився, але від цього погляду мені було так спекотно... Лоскотно… І так кортіло знов відчути смак його поцілунку. Розпробувати…

– Як же… Ти. Мене. Бісиш! 

Слова, вимовлені хрипким голосом, перевернули все всередині. Вдарили шпарким ляпасом. Я рипнулась, пориваючись чи то стукнути, чи то втекти, поки ніхто не помітив, що зі мною відбувається.  Не здогадався…

Кріс криво посміхнувся і… 

Поцілував. Дико. Владно. Божевільно. Він не просто накрив мої губи та вдерся в мій рот своїм язиком. Він полонив і карав. Пестив і дарував. Дражнив і пробуджував щось несамовите всередині мене. Змушував розгорятися, плавитися та осипатися попелом в його руках. 

Занадто чуттєво. Занадто солодко. Нестерпно гостро. 

Я загубилась у вирі почуттів. Так не буває… 

Не буває так, що всі думки осторонь. І немає ніякого діла до того, що відбувається навколо. А там відбувалося… 

Щось впало з тихим шелестом. Гулко гепнуло об підлогу. Скрипнули двері. І хтось хекнув, наче отримав влучний удар під дих.

І я отямилась. Скрикнула. Відштовхнула. Завмерла.