Карина
Свіжий вітерець хитнув флюгер і той, скрипнувши, ліниво повернувся, вказавши своїм довгим хвостом в бік сходу сонця.
Цього тихого скреготу вистачило, щоб повернути клепку в моїх мізках.
Що я взагалі роблю?
Зупинилася, перевела дихання, яке збилося від швидкого і ризикованого бігу, і завмерла, притулившись до димоходу.
– Ну чого застигла? Тікай швидше, – пробубнів невдоволено в голові Йорг.
– Нащо? – видихнула судомно й озирнулася. – Я нікого не бачу. Ніби переслідувати нас вже не збираються…
І це безсумнівно добра новина. Є час позбутися забороненого “подарунку” та сховати все, що може вказати на мене.
Я з сумнівом подивилась на книгу в руках. Ну все. Докотилась. Я вже й думаю, як злочинниця.
– Бачиш, не бачиш. Неважливо. Ти свого Кріса відшукати бажала.
– Свого? – перепитала я, вирішивши, що почулася. З яких це часів, магістр став “моїм Крісом”? – Відшукати?
– Ну так відшукати, і книгу йому віддати, – озвучив “мої” бажання Йорг.
Он воно як! Ні, я дійсно так вважала. Але зараз, коли ніхто не женеться, і є час подумати, поміркувати. Навіщо так квапитись?
Я огледілась – чудового “дарунка” все ж таки слід десь приховати. Поки ніхто не помітив, а потім…
– А як же прикраса? – нагадав Йорг.
Туше. Не відкрутишся. Прикраса, була ще однією причиною відшукати магістра.
– Гаразд, – погодилась я зі своїми думками. – Дякую, що нагадав, – подякувала чемно.
І обережно зробила крок до невеличкого перехідного містку.
А що зручно – сунув фоліант та забув. Добре, що я так злякалась, що разом зі скатертиною фоліант і згорнула. Сподіваюсь, Зара мене не вб’є за псування академічного майна? Хоча якщо книгу знайдуть, мене певно вб'ють за неї?
Сховавши “дарунок”, я озирнулася вже в пошуку пожежної драбини чи відкритого вікна. Щось схоже знайшлося на даху третього від мене будинку. Далеченько, але будівлі тулилися один до одного так близько, що між дахами був один крок. В усякому разі так до цього мені щастило. Бо від гуртожитку мене відділяло шість різнобарвних дахів.
Не дарма кажуть, у жаху очі великі. Оце я з переляку пробігла. І як тільки ноги собі не зламала? Ні з панікою треба щось робити. А то ще раз так злякаюся і без голови залишусь.
І чого злякалась питається? Я навіть мерця так не боялася. Ні першого, ні другого.
Ну от згадала…
– Панно?
Здивовано вигукнув хтось поряд.
– Панно! Я до вас звертаюся!
Я навіть обернулася, щоб побачити до кого звертається цей наполегливий пан і оступилася, похитнулась, ледь втримавши рівновагу.
– Обережніше! Що ви там робите? – скрикнув перелякано незнайомець у шкіряному костюмі з невеликими нагрудними знаками. Точно якийсь слуга закону.
От тобі й не женуться! Хоча, якби це був хтось з тих, хто намагався мене спіймати, навряд чи він би так мило посміхався мені.
– Так це ви мене кликали? – запізніло дійшло до мене.
– А ви тут ще когось бачите? – скинув брову чоловік.
Точно в них курси зі скидання брів є! З магістром на чолі.
І тільки знизала плечима замість відповіді.
– Ой! – зойкнула, зрозумівши, що знов це зробила.
Який ідіот придумав взагалі ці натяки на доступність у подібній формі? В очах місцевих, я вже точно якась збоченка, котра вже не знає, кому б себе й запропонувати.
Он у нещасного аж очі на лоба полізли від такої пропозиції.
А у всьому винний Фірат, дайте-но тільки до нього дістатись, я йому влаштую, з його забороненою магією і кривавими ритуалами! Каву не допила, не прокинулась і тепер, як та скажена пташка в мемах, нічого не тямлю. І скуйовджена, певно, така ж…
Боженько, чому ж так соромно?
– То що саме ви тут робите? – посерйознішав чоловік, окинувши мене уважним поглядом та зробивши зовсім не ті висновки, що вже сформувались в моїй чужосвітянській голові.
– Ем… – задумалась я, начепивши на обличчя усмішку. – В мене тут побачення.
– Тут? – здивовано-недовірливо вирішив уточнити незнайомець. Точно жодному моєму слову не повірив. Навіть примружився, ніби чекав від мене якогось підступу.
Куди мене в дідька занесло?
– Саме тут, – запевнила я, начепивши маску на обличчя, з якою постійно творила з Машкою якусь дурню. – З Крісом… Крістіаном. Тьфу ти. Магістром Ренфолдом.
От дарма я його в думках вже Крісом називаю. Залишався б він краще магістром!
– Ви поверхом помолились тоді, – ще прискіпливіше оглядаючи мене, промовив скупо співрозмовник. – Його кабінет поверхом нижче… Спускайтеся, я вас проводжу, – протягнув мені руку незнайомець.
– І дорогу покажете? – з сумнівом розглядаючи чоловічу долоню, запитала я.