Мовчи, жінко!

Розділ 25

Карина

Свіжий вітерець хитнув флюгер і той, скрипнувши, ліниво повернувся, вказавши своїм довгим хвостом в бік сходу сонця. 

Цього тихого скреготу вистачило, щоб повернути клепку в моїх мізках. 

Що я взагалі роблю?

Зупинилася, перевела дихання, яке збилося від швидкого і ризикованого бігу, і завмерла, притулившись до димоходу. 

– Ну чого застигла? Тікай швидше, – пробубнів невдоволено в голові Йорг.

– Нащо? – видихнула судомно й озирнулася. – Я  нікого не бачу. Ніби переслідувати нас вже не збираються…

І це безсумнівно добра новина. Є час позбутися забороненого “подарунку” та сховати все, що може вказати на мене. 

Я з сумнівом подивилась на книгу в руках. Ну все. Докотилась. Я вже й думаю, як злочинниця. 

– Бачиш, не бачиш. Неважливо. Ти свого Кріса відшукати бажала.

– Свого? – перепитала я, вирішивши, що почулася. З яких це часів, магістр став “моїм Крісом”? – Відшукати? 

– Ну так відшукати, і книгу йому віддати, – озвучив “мої” бажання Йорг.

Он воно як! Ні, я дійсно так вважала. Але зараз, коли ніхто не женеться, і є час подумати, поміркувати. Навіщо так квапитись? 

Я огледілась – чудового “дарунка” все ж таки слід десь приховати. Поки ніхто не помітив, а потім… 

– А як же прикраса? – нагадав Йорг. 

Туше. Не відкрутишся. Прикраса, була ще однією причиною відшукати магістра. 

– Гаразд, – погодилась я зі своїми думками. – Дякую, що нагадав, – подякувала чемно. 

І обережно зробила крок до невеличкого перехідного містку. 

А що зручно – сунув фоліант та забув.  Добре, що я так злякалась, що разом зі скатертиною фоліант і згорнула. Сподіваюсь, Зара мене не вб’є за псування академічного майна? Хоча якщо книгу знайдуть, мене певно вб'ють за неї? 

Сховавши “дарунок”, я озирнулася вже в пошуку пожежної драбини чи відкритого вікна. Щось схоже знайшлося на даху третього від мене будинку. Далеченько, але будівлі тулилися один до одного так близько, що між дахами був один крок. В усякому разі так до цього мені щастило. Бо від гуртожитку мене відділяло шість різнобарвних дахів. 

Не дарма кажуть, у жаху очі великі. Оце я з переляку пробігла. І як тільки ноги собі не зламала? Ні з панікою треба щось робити. А то ще раз так злякаюся і без голови залишусь. 

І чого злякалась питається? Я навіть мерця так не боялася. Ні першого, ні другого. 

Ну от згадала…

– Панно? 

Здивовано вигукнув хтось поряд.

– Панно! Я до вас звертаюся! 

Я навіть обернулася, щоб побачити до кого звертається цей наполегливий пан і оступилася, похитнулась, ледь втримавши рівновагу.

– Обережніше! Що ви там робите? – скрикнув перелякано незнайомець у шкіряному костюмі з невеликими нагрудними знаками. Точно якийсь слуга закону.

От тобі й не женуться! Хоча, якби це був хтось з тих, хто намагався мене спіймати, навряд чи він би так мило посміхався мені.

– Так це ви мене кликали? – запізніло дійшло до мене. 

– А ви тут ще когось бачите? – скинув брову чоловік. 

Точно в них курси зі скидання брів є! З магістром на чолі. 

І тільки знизала плечима замість відповіді. 

– Ой! – зойкнула, зрозумівши, що знов це зробила. 

Який ідіот придумав взагалі ці натяки на доступність у подібній формі? В очах місцевих, я вже точно якась збоченка, котра вже не знає, кому б себе й запропонувати.

Он у нещасного аж очі на лоба полізли від такої пропозиції.

А у всьому винний Фірат, дайте-но тільки до нього дістатись, я йому влаштую, з його забороненою магією і кривавими ритуалами! Каву не допила, не прокинулась і тепер, як та скажена пташка в мемах, нічого не тямлю. І скуйовджена, певно, така ж…

Боженько, чому ж так соромно?

– То що саме ви тут робите? – посерйознішав чоловік, окинувши мене уважним поглядом та зробивши зовсім не ті висновки, що вже сформувались в моїй чужосвітянській голові. 

– Ем… – задумалась я, начепивши на обличчя усмішку. – В мене тут побачення.

– Тут? – здивовано-недовірливо вирішив уточнити незнайомець. Точно жодному моєму слову не повірив. Навіть примружився, ніби чекав від мене якогось підступу.

Куди мене в дідька занесло?

– Саме тут, – запевнила я, начепивши маску на обличчя, з якою постійно творила з Машкою якусь дурню. – З Крісом…  Крістіаном. Тьфу ти. Магістром Ренфолдом.

От дарма я його в думках вже Крісом називаю. Залишався б він краще магістром! 

– Ви поверхом помолились тоді, – ще прискіпливіше оглядаючи мене, промовив скупо співрозмовник. – Його кабінет поверхом нижче… Спускайтеся, я вас проводжу, – протягнув мені руку незнайомець.

– І дорогу покажете? – з сумнівом розглядаючи чоловічу долоню, запитала я. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше