Розділ 24

В кімнату повернулась збуджена та збентежена. Не стільки танцем, скільки подальшою розмовою. А ще своїми вчинками.

Питання “чому не віддала?” і “де знайшла, не сказала?” настирливо крутилися в голові, але відповіді не знаходилось. 

Декілька разів навіть поривалася повернутися, відшукати магістра і зізнатися. От тільки ці пориви мали кілька перепон на заваді. 

По-перше, я не знала, де того самого магістра шукати. Ось якось так склалося, що про магістра я не знаю нічого. Крім імені й того, що він весь такий крутий, на думку Роксін.  Ну й ще був поранений, за словами пані Трестоун. Де? Ким? Подробицями зі мною ніхто не поділився. А сама я не надто цікавилась. 

У відношенні сторонніх до Ренфолда теж була якась таємниця. І тоді на святі, і у таверні – його слухались беззаперечно, мовчазно і з якоюсь… улесливістю. Так ніби нічого іншого крім розпоряджень від нього не очікували. Так ніби кожне його слово це наказ, на який він має право. 

Та й Крістіан звик наказувати. Звик, що не доводиться двічі повторювати. Настільки, що навіть не помічає цього. 

І це не учора з’явилося. Зустрічала я і скоробагатьків, і старших лейтенантиків, що ще донедавна були рядовими, бачила як вони поводяться з підлеглими – лише одиниці з них проходять випробування владою. І ще менше з них тих, хто не нітиться коли віддає накази. 

В Крісі ж не було ні того, ні іншого. Він ніби народився з цією здатністю, хоча розбещеності залюбленої дитини чи мажора теж не було. А ось внутрішня дисципліна була. Лицарська вихованість та турботливість теж йшли в комплекті. 

От тільки його готовність догодити відлякувала. І той похід на свято, і в бібліотеку, сьогоднішній танок, і поява в таверні… Він наче мене переслідує. От тільки навіщо? Вважає такою небезпечною? Чи навпаки слідкує, щоб я у халепу не втрапила? Якщо останнє, то якось погано в нього виходить…

– Так що ти з брошкою робити будеш? – перебив мої роздуми Йорг.

Я озирнулась, оговтавшись – і не помітила, як я до дверей гуртожитку дісталася. 

Зайти до Зари? Віддати їй? 

– І отримати чимось важким по непутящій довбешці? – саркастично хмикнув голос у голові. 

І ось тут спливало, по-друге: моє внутрішнє переконання, що Зара – не вбивця. Ну не могла вона когось вбити. З її-то материнським відношенням до адептів? 

“Саме такі й стають вбивцями,” – підказував здоровий глузд. 

Але все одно якось не вірилось. 

Та я більше в те, що пані Трестоун вбивця повірю! Он і розхристана вся була, захекана. А ще я ґудзик знайшла. Ну як я… Хвариш. І теж майже на місці злочину. І він теж міг залишити схожий синець. 

І якщо поміркувати, то на ґудзик більш схоже, аніж на брошку. Та через форму мала б залишити ще якісь подряпини на шкірі. Хоча б від крил цієї шестилапої істоти. 

Торкнулась пальцями крил, провела і, зойкнувши, сунула палець до рота – гострі. Я навіть порізалася. А це ще раз підтверджує всі мої припущення. 

Тож ґудзик… Я сунула руку у кишеню і… 

В кишені було порожньо. Я навіть вивернула її назовні, але ґудзика не було. 

А мав бути. Дуже добре я пам’ятала, як ховала його в кишеню. 

Поцупили! Але кому і нащо той ґудзик здався? Такий коштовний? Але чому тоді не взяли брошку? Не настільки цінна? 

– Бешкетнику! – вигукнула я, згадавши про одного поціновувача коштовностей.

Хвариш, що спав, згорнувшись у клубок, на дивані, ліниво смикнув вухом, наполовину підійняв повіку лівого ока і за мить опустив, так і не знайшовши нічого вартого його уваги. 

– І чого так волати? Він і без того крику добре чує, – невдоволено пробурмотів Йорг.  – Та й не брав він. Це я тобі точно скажу.

– Але ж це він страждає на клептоманію, – і відчувши хвилю нерозуміння, пояснила, – тягне усілякі прикраси. І нащо вони йому? – присіла, і обережно почухала хвостатого за вухом. 

Той фиркнув і загарчав, але варто було прибрати руку, як тут же підсунувся під неї та знову зафирчав. 

– А він їх хіба для себе тягне? – вкрадливо запитав Йорг. 

– А для кого? – здивувалась я, продовжуючи почісувати м’яке хутро. 

– Для тебе, звісно, – посміхнувся мій невидимий візаві.

– Для мене? 

– Ну що ти, наче папуга? Пригадай! 

Та я б з радістю. Тільки подій сталося за цей час стільки, що я, здається, і ім’я своє мала забути. Але щось таке було, чіплялося, наче скалка в голові застрягла…

І не пригадувалось. 

– Подумаю про це завтра, – пробурмотіла пошепки. – І брошку віддам. Магістру…

– Ну й розумниця. Ну й молодець,  – похвалив мене Йорг. 

А я зітхнула. День завтра буде складним. І важким. Бо треба перепросити та якось пояснити власну поведінку Крістіану. А я навіть придумати не могла, що сказати, аби не виглядати дурепою. 

Ну й гаразд. Я ж дівчина, мені можна бути трохи собі на умі.