Розділ 19

Карина

Грюкнули двері, але я навіть не помітила. І не зупинилася, бо стояти й чогось чекати не хотілося. Образа потребувала виходу, а якщо стояти… То я швидше повернуся туди і побажаю їм усім чогось такого… такого… Ще пару красунь і неодмінно на все життя, а не до першого порталу. 

І чому я завжди у всьому винна?  Відразу і “мовчи" замість "доброго вечора"? 

Можна подумати я сама не розумію, що з прокляттями треба бути обережніше? Та не намагаюся з ними впоратися? Але нічого не виходить як слід. Завжди якісь негаразди… 

Пухнасті дикобрази! Як же все це набридло. І цей світ. І магістр. До нестями хочеться додому! 

– Карино, зачекай! – пролунало десь позаду. 

От краще б не згадувала!

Навіть не обернулася, пришвидшивши крок. Пронеслась по невеличкій стежці та звернула за кущі. Не хочу ні з ким розмовляти. А з ним тим паче. Знов накинеться з якимись претензіями, зауваженнями… 

– Я просив тебе почекати мене біля входу, – з’явившись, ніби з-під землі прямо в мене на шляху, процідив магістр.

Ну от я ж казала. Хочеться випаруватися. На жаль, я не роса на сонці. Відступила, ховаючись в тіні розлогого дуба. Чи не дуба? Може хоч тут, за гіллям не помітить? 

– Карино, з тобою все гаразд? Я вб’ю цього демона, – буркнув Крістіан зовсім поряд. – Нічого не болить?

– Краще не буває, – хмикнула я.

Помітив таки.  І…  розвернувшись на сто вісімдесят, попрямувала назад. 

– Мав би порадіти, але чомусь мені здається, що не все так добре, – запідозривши недобре, зітхнув Крістіан. – Що вже знову сталось?

– Нічого. Абсолютно нічого… А коли здається, хреститися треба, – ні на крок не зупиняючись, порадила я. 

– Воно й видно, – скептично кинув магістр, спритно наздогнавши мене. – Взагалі, гуртожиток в інший бік. І не варто вештатись поночі казна-де на самоті.

– Слухайте! Я доросла жінка і сама вирішую де і з ким вештатися. Тож відчепіться від мене. Чого вам ще треба? 

– Не хочу аби ти знову влізла кудись знезнавки, – втрачаючи терпець, зазначив магістр. – Прокляла кого-небудь… красунею. Чим ти думала взагалі, коли вирішила напитись?

– Не ваш клопіт, – відрізала я.

І чого причепився з тією красунею? Ну от звідки я мала знати, що тут красуні не красуні? Все в них не слава богу. І взагалі, хтось наривається… Може йому принцесу побажати? Раптом тут і принцеси такі ж чудові як і “красуні”? 

– Мій, – не погодився Крістіан. – Перш за все, я… привів тебе в цей світ. 

– Ваші проблеми, – огризнулася я. – Поверніть мене додому і живіть щасливо. В чому питання?

– Дійсно, мої! А от те, що неконтрольованими прокляттями ти вкоротиш собі віку ще до тридцятого місячного кроку, то це вже – твої. 

– Та начхати! Моє життя, як хочу, так і живу. 

– Ти поводишся, як дитина, – рявкнув Кріс. – Мало того, що собі шкодиш, то і тим, хто тебе оточує.

Я не відповіла, зітхнула. Нікому я не шкоджу. Принаймні намагаюся не зашкодити. І все одно  я знов винна. І так завжди. З першого ж дня знайомства. І ніколи… ніколи він не подивиться на це з мого боку.

Емоції бурлили всередині, пориваючись прорватися гіркими риданнями. І мати свідка при цьому аж ніяк не хотілося. Та й взагалі, дістало плакати. З того часу, як я у цей світ потрапила, виплакала більше сліз, ніж за останні кілька років. 

Місячне сяйво відблиснуло від руки, привертаючи увагу до татуювання. Ех, єдиного, хто допомагав мені в цьому світі, і того скривдила. Погляд зачепився за браслет-ключ і рука мимоволі потягнулася до нього. 

– Що ж не буду вам загрожу…

Але договорити не встигла.  Крістіан спритно перехопив долоню, опинившись занадто близько. Настільки, що аромат його парфуму огорнув мене, одурманивши. Настільки, що я відчула його тепло. І цієї ж миті його губи накрили мої…

Розгубившись, спантеличено затамувала віддих. Гарячково стукнула кулачками по плечах цього… цього… 

Але хіба здвинеш цю скелю? 

Чужий подих, крижаними голочками осів на губах. Торкнувся, опалюючи, підкоряючи, змушуючи забути про все на світі. 

І дотик майже невагомий. Вичікувальний. Ніби розважливо вижидає моєї реакції. 

– Заспокоїлась? – ледь відірвавшись, пошепки запитав магістр. 

– Ні! Я… 

Але договорити мені знову не дали. 

Знов це божевілля. Несамовите тепло, що торкаючись губ, полум'ям розтікалося десь всередині, вогнем пестило нутрощі, змушуючи частіше битися серце, і відгукувалось  сполохом метеликів внизу живота. 

Подалась вперед, притулилася, занурила руки у густе волосся, вмить забуваючи всі  образи та гірки докори.  

Дихання стало спільним. Переривчастим. Частим. З м’ятною свіжістю, кавою та гіркувато-солодким напоєм, смак якого ще залишався на моїх губах. 

І серце відбивалося все гучніше і гучніше, намагаючись вистрибнути з клітки, в якій його ув'язнили ребра.