Розділ 16

В таверні було шумно. Проста кам’яна будова з червоним дахом та дерев’яними збитими столами з лавками вздовж них нічим не відрізнялась від безлічі схожих закладів в нашому світі. Та ж барна стійка, ті ж сходи, що ведуть на другий поверх. І ті ж юні дівчата, що спритно розносять повні таці, ухиляючись від чіпких рук ошалілих від власної свободи студентів.

– Гей, там… поводьтесь нормально, поки не отримали кілька тумаків, – гримнуло над головою так, що дехто голову в плечі втягнув.

– Ми ж що… ми нічого! – продемонструвавши розкриті долоні запевнили хлопці, що сиділи за найближчим столом.

Та тут весь перший курс академії зібрався. Якось, я була не готова до такої галасливої вечірки. Та й до привітності місцевого обслуговуючого персоналу також.

Обережно глянула в бік барної стійки та ледь стримала нервовий смішок. Головувала тут явно не простої вдачі… жінка. Принаймні, я могла припустити, що то жінка. Міцної статури, значного такого зросту, руда пані з зеленуватою шкірою примудрялась одночасно наповнювати кухлі, пильно стежити за присутніми та плескати білосніжним рушником чоловіка, що ні-ні, а покльовував носом у дерев’яну стійку. І щоразу, коли чоловікові прилітало за втрату пильності, він підіймав голову, окидав розфокусованим поглядом приміщення повне галасливих студентів, зітхав і перехиляв чарку, котру дбайлива господарка наповнювала одразу ж знову.

Поряд з господаркою таверни, прямо на барній стійці сиділо… щось. Такий собі невеличкий фіолетово-сріблястий дракон, ніби з дитячого мультика. Правда, з маленькими рогами та без крил. Проте посмішка у нього була незабутня. Динозавряча, я б сказала. Одразу уявляєш як він тими зубами відкушує тобі пальця. Десь по лікоть.

Монстр дбайливо, мов власну дитину, обіймав бутля рази в три більшого за нього самого. В схожому мій дідусь робив вишнівку. І при всьому “дракон” щось намагався втовкмачити зеленошкірій жіночці, що то кивала в такт його словам, то насуплювалась і кривилась.

Яка тепла та душевна атмосфера.

Щось мені здається, поспішила я погодитись на ці гуляння. Краще б вдома пересиділа.

– Он там наші, – хитнула головою Роксін, вказуючи на зграйку юнаків та дівчат, що тісно обліпили два здвинутих один до одного стола. 

“Погана ідея”, – прошелестіло в думках. 

“Сама знаю”, – буркнула подумки.

Бути в гущі подій я ніколи не любила. А тим більше не тоді, коли навколо одні незнайомці. Та й студентських вечірок воліла уникати – не для мене з моїми здібностями ці веселощі. Надто часто такі події завершувалися неприємностями, коли мене хтось зачіпав.

Проте, поки не вирішила, що далі робити з даром, треба якось вливатись в колектив і заводити нові знайомства. З чогось починати потрібно ж. От і почну з друзів – мало не єдиної студентки, з котрою мені вдалось налагодити нормальні стосунки.

– Ходімо, чого застигла? – обернулася до мене Роксін. – Не бійся, у нас чудова група, не те що твої…  Ми нікому не скажемо, що ти з проклятійників, – пообіцяла подруга. 

Вона не договорила, але я й без того зрозуміла натяк – проклятійників тут не любили. І нагадували мені про це вже не вперше. Ось тільки, що робити якщо я одна з них? Вдавати з себе іншу чи прибитися до зграї? Втім, це безглузде питання не потребувало відповіді, я й так знала, що за будь-яких обставин залишусь собою, а там хай буде, що буде.

– О-о, Роксін, нарешті! Ну що братимеш участь у конкурсі краси? – пролунало ще за мить до того, як ми наблизились.

– Звісно ж ні, – відповіла Роксін, гордо скидаючи голову. – Я ж не красуня. 

Її друзі зареготали, ніби вона сказала щось кумедне. А я прискіпливо придивилася до подруги – здається, хтось себе недооцінює. 

– А подругу тоді навіщо привела? Вона на красуню теж не схожа. Невже для мене? – хмикнув високий блондин, окинувши мене оцінювальним поглядом. 

– Обійдешся, Зак, – кинула Роксін. – Це – Карина, вона новенька в нашому світі, – сходу викрила всі мої таємниці подруга. 

Я кинула докірливий погляд, а вона лишень впевнено посміхнулась у відповідь: “мол знаю, що кажу, довірся”. І я б довірилась, якби досвід не вчив – обережні живуть довше. 

– А це мої друзі – Тайра, Грем, Стефан, Джорг, Мія, Зак і он той тихоня – Мирон. На парочку можеш не звертати уваги, вони тільки познайомились і до нас повернуться не скоро.

– Гей, ми все чули, – зауважив хлопець,  – Приємно познайомитися, Карино. Я – Арен, а це – Фрея, – і тут же втратив до нас інтерес, знов повертаючись до подружки, що смикнула його за рукав, а потім нерозбірливо зашепотіла на вухо. 

– Що будете? – запитав Стефан, привітно посміхнувшись дівчині, що принесла повну тацю їжі та напоїв. 

– Теж, що й ви, – хмикнула Роксін, підхоплюючи повний кухоль чогось бурштиново-пінного і ставлячи його переді мною.  

– Гей, це для Арена, – намагався зупинити мою нову подругу Зак. 

– Йому ніколи, – і всі обернулися на згаданого Арена. Рокс була цілком права: парочка цілком зосереджена на собі, – а доки він звільниться, ще принесуть.

Більше ніхто не заперечував, тільки хтось з хлопців пробурмотів щось на кшталт: “Вже б швидше до храму пішли”, а може то мені почулося.