Розділ 15

– Ледь тебе знайшла! – замість звичайних вітань, випалила Роксін. – Вже хвилювалась, що браслет тебе казна-куди переніс.

Власне так і сталось. В пам’яті спливли картини темного підземелля, трупа і всього того, що відбувалось після того. 

– Обійшлось, – натомість усміхнулась я.

– Ну і слава Асерхат, – сплеснула в долоні дівчина. – Ходімо, обід прогавимо – до вечері голодатимемо.

О! Як доречно вона з’явилась!

В їдальні було гамірно, людно і неймовірно душно від ароматів їжі та великої кількості студентів. Як, певно, і в інших студентських їдальнях незалежно від того, в якому світі вони знаходяться. Головне, щоб на шару годували – це для вічно голодних студентів беззаперечний аргумент при виборі закладу харчування. 

– Розповідай, – вимогливо зажадала Роксін, відкушуючи товстий бутерброд, чимось схожий на сендвіч у Маку. 

– Що саме? – запитала я, розгортаючи точнісінько такий же бутерброд – ризикувати не наважилась і взяла все те ж, що і Роксін. 

На відміну від наших їдалень, перших страв тут не було – сендвічі, салати, якісь овочі у різних варіантах способів обробки й все. Ні каш, ні супів, ні компоту. Тільки відвар, схожий на наш чай.  Проте відварів тут було більше десятка, різних. 

І жодного шматка м’яса. А хотілося. Після того, як мій поцупив хвариш, думати ні про що не могла. Окрім магістра. Той наполегливо з думок вимітатися не хотів. Так і з’являвся перед очима, то злий як чорт, то ошелешений від моєї зухвалості. З витріщеними очима, в яких палало щось таке… Таке… Таємниче. Бурхливе. Бентежне. І відгукувалось дивним вогнем всередині… І бачила мить, а прив’язалося. І так хотілося не втекти, а затриматися, розгледіти, поспостерігати, що буде далі. Продовжити… Чомусь тепер, коли я знала, що повернутись додому можливо, залишати все так, не хотілось ще більше.

– Як пройшов твій перший день? – ледь прожувавши, пояснила подруга, висмикуючи мене з мрій.

Я знизала плечима. І обурилась на себе – знов! 

– Це правда, що цей жест містить сексуальний підтекст? 

– Що? – здивувалася Роксін, широко вилупивши очі.

– Тобто це не означає, що я запропонувала тобі себе? 

– А ти про це, – з полегшенням видихнула дівчина. – Ну ти ж не знаєш, то не рахується, – махнула вона рукою, наче мова йшла про щось несуттєве. І раптом застигла, вдивляючись у щось у мене за спиною. – Що це з нею? – пробурмотіла собі під ніс. 

– З ким? – я обернулася і, побачивши Сесіль з її зграєю, міцніше стиснула зуби. Тільки її не вистачало! 

– З Сесіль Ефрек, – пояснила Роксін, продовжуючи спостерігати за дівчатами. – Зараз… – прошепотіла вона. 

– … а вона мені й каже: Нічого страшного за тиждень з вами не трапиться, панно Ефрек, а наступного разу будете знати,  як моїх студентів зачіпати, – роздався зовсім поряд невдоволений голос Сесіль. 

– Та не смикайся ти так, – зашипіла на мене Роксін, хапаючи за руку. – Викриють!

– Що так і відповіла? – награно обурилась одна з дівчат.

– Угу. Ще й поглузувала. Що вона собі уявила? Чи думає, що я їй ради не дам? Вона забула хто мій батько?  А мати? 

– І хто твій наречений, – підтакнула одна з подружок Сесіль. 

– Він сказав, щоб я сама з цим розбиралася, – роздратовано зітхнула Сесіль. – Я у ваші справи втручатися не буду, панно Ефрек, – перекривляла вона і мені здалося, щось дуже знайоме у цій манері висловлювання та тоні, з яким це було сказане.

– А хто її наречений? – пошепки запитала я Роксін. 

– Ренфолд. Принаймні, вона так каже. 

"Наречена вищить, мов обпечена", – не змовчало татуювання.

– А він? 

– А він воліє мовчати. Хоча враховуючи, що його мати постійно бачать разом з пані Ефрек, можна припустити, що якоїсь домовленості досягнуто. 

– А мати тут яким боком? 

– Так, враховуючи, що вона сама виховувала сина, тільки вона і вирішує, – пояснила мені, як нетямущій, Роксін. 

І я б могла б зауважити, і заперечити, і багато розповісти. Про те, що в нас навіть дітей батьки не примушують і від цього всього тхне середньовіччям, але закрила рота, згадавши, як одногрупниця одружилася одразу після вручення диплома тільки тому, що батько так вирішив. І хай наша Конституція і гарантує право на вільний вибір, але користуються ним далеко не всі. 

– І що ти будеш робити? – долетіло до свідомості питання однієї з подруг Сесіль. 

– Помщусь! – і це пролунало так безапеляційно, що мені б варто було злякатися, але… Як там кажеться, вовків боятися – в ліс не ходити. А якщо вже в лісі, залишається тільки не боятися. Бо інакше не виживеш.

Голоси обірвалися і знов долетів вже звичний гомін.

– Демони! – вилаялась Роксін і усміхнулася винувато: – Розвіялось. Я ще не можу довго тримати підслухач. 

– А мене навчиш? 

– Ні. На жаль, це одна з надздібностей анімагів. 

Я лишень зітхнула, знов повертаючись до бутерброда та овочів, зовні схожих на цвітну капусту у клярі.