Розділ 1

Ріта не підняла голови від екрана планшета. Цифри у звіті токсикологічної експертизи за останню хвилину розпливлися в сіру кашу, зливаючись із тридцятиградусною спекою за вікнами нічного Києва. Листопад цього року вирішив зіграти в липневий рецидив, наповнюючи стіни державного психоневрологічного диспансеру запахом хлорки, затхлого поту та розігрітого асфальту.

— Вона спить? — гаркнув у коридорі голос майора Даниленка. У його інтонації завжди чулася впевненість людини, яка щиро вірить, що у світі існує лише два кольори: чорний і той, який вони щойно вибили з підозрюваного.

— Ні, товаришу майор, пані Маргарита працює, — сухо відповів черговий охоронець.

Двері кабінету відчинилися. Даниленко влетів усередину, заносячи із собою вологе повітря вулиці. За його спиною маячили двоє бійців спецпризначення в повному екіпіруванні бронежилети глушили простір, а вуглепластикові шоломи впиралися в низьку стелю кабінету.

Ріта заблокувала планшет, поклала його екраном вниз і нарешті підняла погляд.

— Майоре, у вас манія величі чи просто проблеми з пам'яттю? У нас комендантська година закінчується о п'ятій ранку, а зараз лише третя. Якщо ви привели чергового алкоголіка з білою гарячкою, то кардіограму роблять у сусідньому крилі.

— Помиляєшся, Власенко, — Даниленко не сідав. Він витер лоб тильною стороною долоні й кивнув на двері. — Вводьте.

У проході з'явився третій. На ньому не було наручників — замість них зап'ястки стягували грубі стяжки з білого пластику, які врізалися в шкіру до синяви. Чоловік ішов рівно, не дивлячись під ноги. Його світла сорочка на лівому плечі була розірвана, а під засохлим темним патьоком проступала обгоріла тканина.

Але найстрашнішим у ньому були очі. Вони не були наповнені страхом, тупою покорою чи сказом, як зазвичай буває у тих, кого привозять сюди після нічних облав. Вони були абсолютно порожніми. Наче хтось узяв білу фарбу й замазав звичну людину всередині черепної коробки, залишивши працювати лише біологічний каркас.

— Хто це? — тихо запитала Ріта, відчуваючи, як по спині повзе неприємний, липкий холодок.

— Без поняття, — кинув Даниленко, бродячи очима по її столу в пошуках кави. — Знайшли о другій ночі на Оболонській набережній. Лежав біля води, обличчям у пісок. Без документів, без телефону, в костюмі від Brioni за п'ять тисяч євро. Коли патрульні підійшли, він зламав носа старшому рядовому одним рухом. Навіть не розплющуючи очей.

Ріта повільно підвелася з крісла. Її білий халат ледь шелестів. Вона зробила кілька кроків уперед, зупинившись за два метри від мовчазного гостя. Від нього тхнуло річковою водою, дорогим тютюном і паленою проводкою.

— Як твоє ім'я? — запитала вона безпосередньо у чоловіка, ігноруючи Даниленка.

Чоловік повільно повернув голову. Його погляд затримався на її бейджі, потім на руці, що лежала в кишені халата,і врешті впився в її очі. У його погляді проскочила коротка, майже непомітна іскра когнітивного зусилля — ніби він намагався згадати правило з інструкції, яку читав в іншому житті.

— Не знаю, — голос його був хрипким, низьким, наче він не користувався голосовими зв'язками кілька днів. — А ти хто?

— Маргарита Власенко. Судовий психолог. Ти розумієш, де перебуваєш?

— У пастці, — відповів він рівно. Не було жодної секунди вагання.

Даниленко гмкнув і витягнув із кишені зім’ятий аркуш паперу, кинувши його на стіл перед Рітою.

— Ось усе, що в нього було в кишені штанів. Згорнута вдесятеро серветка з ресторану і твій робочий номер,написаний від руки жіночим почерком. Тільки от біда: у твоїх пацієнтах цього номера немає. Ми перевірили твою базу за три роки. Хто він тобі, Власенко? Коханець із амнезією? Чи черговий пацієнт, якого ти кришуєш?

Ріта проігнорувала випад майора. Вона нахилилася до паперу. На серветці чорним чорнилом ручки була цифра її стаціонарного кабінету і короткий рядок: «Якщо зупинять на мосту — дзвони тільки їй. Вона єдина, хто не в долі».

Почерк був чужий. Гострий, із сильним натиском наприкінці кожної букви — ознака людини з хронічним м'язовим напруженням або професійного стрільця.

— Я його бачу вперше в житті, — сказала Ріта, не зводячи очей із чоловіка.

— Мені байдуже, бачила чи ні, — майор різко наблизився до столу, нависаючи над нею всією своєю масою. — Цю людину взяли біля трупа заступника міністра енергетики. У міністра в грудях дірка від ножа, а в цього товариша в крові знайшли такий коктейль із нейролептиків і блокаторів пам’яті, що нормальна людина від такого б три дні в комі лежала. Він нічого не говорить слідчому. Взагалі нічого. Але коли прийшов до тями в патрульній машині, почав повторювати лише одне слово: «Власенко». Тому я привіз його сюди. У тебе є сорок хвилин, щоб розколоти цього красеня, доки сюди не приїхала служба внутрішньої безпеки й не забрала його в підвали СБУ.Тоді ми всі забудемо, як нас звати.

— Ви залишаєте нас наодинці? — скептично підняла брови Ріта.

— Бійці залишаться в коридорі, двері скляні, все видно, — Даниленко холодно посміхнувся, хоча в його погляді читалася втома. — Але якщо він зробить різкий рух — я дозволю їм застосувати зброю. Час пішов, Власенко.

Майор розвернувся, вилетів із кабінету, грюкнувши дверима. Двоє спецпризначенців мовчки відступили назад, залишившись стояти за матовим склом коридору. Їхні силуети розмивалися у світлі люмінесцентних ламп.

У кабінеті запала тиша. Чути було лише, як гуде старий холодильник із препаратами в кутку та як рівно, повільно дихає чоловік у розірваній сорочці.

Ріта обійшла стіл, сіла на його край і схрестила руки на грудях. Вона уважно розглядала його обличчя: чітко окреслене підборіддя, тонка лінія губ, які зараз ледь помітно кривилися від болю в плечі, й шрам блідо-рожевого кольору вздовж правої вилиці, який губився у триденній щетині.

— Тобі вкололи блокатори пам'яті другого покоління, — почала вона тихо, випробовуючи ґрунт. — Це роблять не для допитів у поліції. Це роблять тоді, коли хочуть стерти останню добу життя. Хто тобі дав мій номер?