Частина 1.Потяг до Івано-Франківська

Розділ 1.Теорія випадковості.

“Сьогодні дуже важливий день, Ніно! Постарайся не зіпсувати собі репутацію, бо така чудова можливість може вже ніколи більше не випасти, тим більше з твоєю вдачею! “ – звернулась дівчина до свого віддзеркалення. Вона завжди так робила, коли хвилювалася.

Ніні було вже двадцять років і вона втратила роботу офіціантки в місцевому кафе, чим була дуже засмучена. Вона не дуже любила це кафе, але принаймні в неї були гроші на самостійне проживання у невеличкій квартирці. І вона була згодна працювати ким завгодно, аби тільки не жити з батьком і мачухою. Кожен раз, коли дівчина згадувала останні роки проведені з ними, їй здавалося, що вона не так вже й погано живе зараз. Ніна буде працювати ким завгодно, але нізащо не повернеться назад, додому. Все ще горіла ненависть до мачухи, все ще жила в ній образа на батька.

Ніна раптом стрепенулась і глянула на годинник. У неї залишилось п'ятнадцять хвилин! Невже вона так довго думала? Щоб не панікувати, вона зробила глибокий вдих і перерахувала подумки, що вона не встигла зробити.

“Нафарбуватись (можу обійтись і без цього, не така вже я і негарна), натягти колготки (треба одягати їх, поки думаю), протерти туфлі (протру в маршрутному таксі), взяти сумочку (де вона?!) ”.

Сумочка , як виявилося, була на тумбі у вбиральні, але на те, щоб це виявити, в неї було потрачено дорогоцінних три хвилини! Нічого, до маршрутної зупинки можна й добігти.

Біжучи до зупинки, вона подумки прикликала транспорт чекати її, але коли прибігла, то побачила, що це не той номер. Добре, не панікувати, в неї є іще десять хвилин. Але десять хвилин уже переходили в дев'ять, а маршрутного таксі не було. Вона присіла на лаву, але коли вставала, то пожаліла про цю дію. Ніна явно чула цей характерний звук розторочення тканини, але оглядаючи колготки все ж таки надіялась, що не знайде там стрілки. Марно надіялась.

“Ну от! Прекрасно. І так завжди. Тепер у мене явно менше шансів отримати цю роботу, якщо вони взагалі ще залишились. ”

Під’їхав потрібний транспорт, хоча часу вже явно не вистачало, адже він не зможе за п'ять хвилин подолати відстань, яку проїжджає завжди за п'ятнадцять хвилин. Ніна була настільки знервована, що їй хотілося верещати на водія, аби той їхав скоріше і навіть дати стусанів двом приятелям, що сиділи попереду і сміялися так голосно, ніби вони зовсім… щасливі. От чого їй не вистачало: справжнього друга, з яким можна і посміятись, і поділитися проблемою.

У неї колись була подруга, Маша. Вони сиділи разом за партою, ночували в Машиному будинку (у Ніни вони ніколи не проводили час), разом гуляли і готувались до екзаменів (принаймні Ніна готувалась, а Маша сиділа біля неї і переписувалася в соцмережах, знаючи, що подруга дасть списати). Вони навіть мріяли разом вступити в престижний ВУЗ і мати однакову професію . Ніна любила малювати, причому виходило в неї дуже гарно, тому Маша завжди казала їй, що вона вступить у престижний університет дизайну. 

“Ага, престижний ВУЗ. Про що я тоді думала… Звідки я тоді могла знати, що в через сім років втрачу роботу офіціантки? Все було так чудово і мама була жива. Якби вона була жива тоді, вона б ніколи не допустила, щоб мене відправили вчитися в кулінарному училищі. Мене, художницю, яка прагнула творити мистецтво, відправили вчитися готувати. Бо коли прийшла мачуха і виявила бажання мене позбутися, їй напрочуд швидко вдалося це зробити. А мій батько, випихаючи мене, чотирнадцятирічну, у цей великий світ, навіть не був стурбований моєю долею”.

От і зупинка. Дізнавшись час, Ніна зрозуміла,  що запізнилася на десять хвилин, але надія все ще не покидала її, поки вона бігла на місце зустрічі. Забігаючи в приміщення, вона швидко поправила зачіску (цей пучок уже не був схожим на зачіску) і підтягнула спідницю до колін, думаючи, що це зробить стрілку менш помітною. Туфлі! Вони так і залишились брудними! Підходячи до дверей дівчина уявила себе збоку і точно вирішила, що не взяла б таку кандидатку на роботу.

Це був офіс на другому поверсі будівлі компанії, що пропонувала їй роботу. Кімната була невеличка, там був стіл, два м’яких стільця, і шафа, забита паперами. Ну і, звичайно, була жінка-роботодавець. А за стільцем, який мала  зайняти Ніна, сиділа якась інша дівчина.

Побачивши дівчину, повновидна жінка-роботодавець привіталася, але сісти не запросила. Точно, там було тільки два стільці.”Нічого, я постою”– подумала Ніна. Не довго довелося їй стояти: повна жінка раптом відволіклась від розмови з дівчиною і так, мимохідь, заявила: “Мені дуже жаль, але ваше місце вже зайнято.”

Спочатку Ніна подумала, що вона має на увазі стілець, проте потім до неї дійшло. Ще одна робота втрачена, а гроші потрібні, бо треба заплатити за квартиру, адже у випадку несплати їй доведеться переїхати до батька з мачухою. А це явно входить у неписаний список речей, які вона пообіцяла собі ніколи не робити. Тривога, страх, сум раптом наповнили її душу,  підкосиши коліна так, що дівчина ледве не впала. Потім вона і помітити не встигла, як ноги віднесли її до сусіднього парку. Ніні подобалось прогулюватися, коли сумно, а ще вона з мамою і подругою на свій день народження завжди  ходила в кафе, що було поблизу їх дому, бо по-іншому відсвяткувати було дуже дорого для них. Але тепер мами немає, а кафе дівчина собі дозволити не може.